Частина 26 "Втеча"

Якусь мить спостерігаю за чоловіком з-за дверей, борючись з нав’язливим бажанням все ж підійти, вислухати й поговорити, зазирнути в такі близькі смарагдові очі, адже ще вчора в них хотілось безтямно потонути. Усьому цьому ж має бути якесь розумне пояснення? Він не міг весь час брехати!

– Тікай... ну ж бо... тікай швидше, – пролунав голос у голові, приводячи до тями й обриваючи потік виправдань, що вже сама приготувала для Крістофера.

Наче туман розвіявся перед очима і я що було сил чкурнула нагору, відчуваючи як зі збільшенням відстані між нами, спадає щільна пелена й повертається здатність мислити тверезо.

Беззвучно зачинивши двері, ніяк не можу осягнути те, що довелось щойно почути й побачити. Не знаходячи місця, наче звір у клітці, міряю кімнату швидкими кроками й відчуваю, як підлога під ногами втрачає твердість від кожного нового здогаду і припущення.

Вродливе обличчя Кріса, що завжди для мене уособлювало спокій та безпеку, стояло перед очима. Невже воно було маскою, брехливою огидною маскою?

Світ, у якому я жила й у який так хотілось вірити, вчергове розлетівся на дрібні друзки, які підхопив і закружляв вихор спогадів, відносячи в минуле, у мої далекі сім років.

Був теплий весняний день, ліниві бджоли кружляли над розлогими трояндовими кущами, дзижчанням приглушуючи сердиті вигуки викладача музики. Сховавшись за широким стовбуром старого дуба, я хукаю на почервонілі пальці й кривлюсь чи то від болю, чи то від образи за несправедливе покарання.

– Негайно повернись, капосне дівчисько! – чую як містер Фліп, рискає садом, розшукуючи мене.

Від гучних кроків за спиною, здригаюсь усім тілом, приготувавшись тікати. Та замість багряного писка викладача, з зеленого листя вигулькнуло цілком симпатичне обличчя незнайомця.

– Привіт, крихітко, – високий світловолосий юнак щиро посміхнувся. – Я Крістофер. А ти...

– Кетрін, – широко відкритими очима вперше розглядаю сина містера Чарльза, що тільки но повернувся з довготривалої подорожі.

– Граєш у піжмурки? – перехоплюю його погляд, й суплячись, ховаю руки за спиною. Стукачів у сиротинці не жалували, до того, за подібне можна було отримати подвійне покарання.

Запізно, Блеквіл молодший усе зрозумів без слів.

– Ходімо, Кетті, – протягнув руку. – Тепер усе буде добре.

Пам'ятаю, ще довго боялась додаткової прочуханки, та натомість назавжди зник містер Фліп разом із ненависним фортепіано.

Горло судомно стислось від нестримних ридань і чи не вперше в житті, у сльозах, що гарячими струмками обпікали шкіру, я знайшла полегшення.

Мені шістнадцять. Кілька годин тому ми повернулись з мого першого, не зовсім вдалого, балу. Я, так само як сьогодні вночі, стою біля кабінету затримавши дихання й нашорошивши вуха.

– Синку зрозумій, ти не можеш так чинити щоразу як хтось подивиться у її бік! – важко зітхає Чарльз Блеквіл, натякаючи на синець під оком у мого недолугого залицяльника.

– Подивиться? Це такий жарт? Тільки не кажи, що сам не бачив як зухвало поводився той шмаркач! - підвищивши голос, гаркнув у відповідь Крістофер. – Я дбаю про її ж репутацію.

– Репутацію? Ти сам досі віриш, що добре ім'я Кетті, єдине, що тобою керує?
– Я обіцяв дбати про неї...

Різко завмираю, усвідомивши, що у жазі до статку і влади, Кріс став причиною загибелі власного батька.
– Це не можливо! – шепочу, силкуючись заглушити відчайдушний крик проклятої правди.
Як? Як він міг? Біль розриває на шматки.

Тремтячими руками відчиняю вікно. Холодний вітер вдарив в обличчя, але я не звертаю уваги, навпаки, сподіваюсь, що йому вдасться загасити полум'я, що остаточно випалює все живе всередині.

Отже, демолор не має наміру закрити Харус, як розповів містер Плам, а переслідує власні цілі. Що ж то за ритуал, що потребує не тільки артефакту, а й жертви у моїй особі? Щось підказує - відповідь є у записнику Плама. Проблема тільки в тому, як його дістати. Або... Або можна просто запитати директора. Сподіваюсь, цього разу його не підведе пам'ять, як було у випадку з Хогрімом.

Прийнявши єдине вірне й поки можливе рішення, я роззираюсь в пошуках своєї сукні. Прокляття! Певно, місіс Гарднер забрала у пральню весь брудний одяг. Інші ж речі після мого переїзду до гуртожитку, дбайлива жінка заховала хтозна-куди.

Неочікувано дошка в коридорі жалібно скрипнула. Дідько б тебе забрав!

Шмигнувши назад у ліжко, натягую ковдру по самий ніс й намагаюсь вгамувати дихання, надавши обличчю максимально розслабленого сонного вигляду.

Рипнули двері, впускаючи незваного гостя. Кріс наблизився і я фізично відчуваю його пильний важкий погляд. Обережно торкнувся гарячими вустами скроні, сідаючи поряд.

– Кетрін...

Знов цей клятий вогонь розгорається в грудях. Що за напасть? Як нещодавнє бажання розірвати його на шматки могло змінитись щемливим тремтінням?

– Ммм... – не розтуляючи очей, перевертаюсь на бік, вдаючи глибокий сон.
На превелике щастя, чоловік швидко підвівся й вийшов зі спальні, тихо причинивши двері.

Вже перекинувши ногу через підвіконня, кидаю останній погляд на кімнату, прощаючись цього разу назавжди. Цей дім став пасткою, але ніхто, окрім мене, не буде визначати мою долю. Душу огортає болісне відчуття самотності й непоправної втрати, наче обриваю останній зв'язок з усім, що раніше було важливим, було моїм життям.

Обплетена виноградною лозою, дерев'яна решітка небезпечно похитується від кожного мого поруху чи пориву вітру, загрожуючи обвалитись. Обличчя пощипує від подряпин, на які не скупляться сухі гілки, боляче чіпляючись за руки й оголені плечі. Та цей біль не зрівняти з тим, що вирує всередині.

– Облиш, Кет! Радій, що завдяки невідомим силам, правда відкрилась. Певно, комусь таки не плювати на твоє існування, – крива посмішка.