Частина 25 "Удар у спину"

– Ну, ще трішечки, – бурмочу.
Перевернувшись на живіт, занурюю обличчя в м’яку подушку з лебединого пуху й вперто тягну шурхотливу ковдру на голову, силкуючись повністю сховатись. Духмяний запах гілочок висушеної лаванди, якими місіс Гарднер змушувала покоївок перекладати усю випрану постіль, манив назад у світ сновидінь. І хто б там, сидячи на краю ліжка, не намагався мене розбудити легкими доторками до плеча, йому точно нічого не вдасться.

– Прокидайся, Кетті... не час спати... прокидайся, люба... – тихо, але вперто, нашіптував жіночий голос у самісіньке вухо, лоскочучи холодним подихом.

Стоп! Яким подихом?

Здригаюсь усім тілом і різко відкриваю очі. Крик, що вже готовий зірватись, застрягає у горлі. На ліжку і поряд порожньо. Невже наснилось?

Обережно, приборкуючи дрібне тремтіння пальців, проводжу долонею по місцю, де за відчуттями сиділа жінка – холодне. Але це не можливо! Я ж тільки но чула голос, відчувала як вона м’яко стискала плече. Ну, не могла ж незнайомка крізь землю провалитись? Бажання спати, як рукою зняло.

Зайвий раз протерши очі, ще уважніше роззираюсь, наче гостя могла сховатись за низькою оксамитовою софою, навпроти ліжка, чи величезною книжковою шафою, яка займає усю стіну.

Пам’ятаю як містер Чарльз, ховаючи посмішку в густу бороду, говорив, що цю спальню можна легко переплутати з бібліотекою. А економка й зараз, навідуючись сюди витерти пил, постійно натякає – краще б до таких розмірів розширився мій гардероб.

Пильно сканую поглядом кожен добре знайомий куток, кожну давно відому схованку. У кімнаті, окрім мене, жодної живої душі. Полегшено зітхаю – примарилось.

Котра зараз година? Темрява за вікном, дбайливо залишена таця з їжею і холодний чай на тумбі поряд, свідчать, що проспала я, мабуть, увесь день.

Цікаво як довго зі мною вчора ще сидів Кріс? Насправді я ніколи не боялась темряви чи залишатись сама у кімнаті. Навіть у дитинстві дивувалась, для чого нянька завжди вмикала нічник, якщо він тільки заважав мені спати. Чому ж тоді просила магістра не залишати мене? Хоча варто чоловікові останнім часом лише наблизитись, як я перестаю тверезо сприймати усе довкола.

Роздумуючи, переводжу погляд за вікно. Погода зіпсувалась остаточно. Все небо затягнули чорні грозові хмари, обіцяючи чергову затяжну зливу. Гілки голих дерев тріщали й загрозливо хитались від шаленого вітру, гучно шкрябаючи шибки.

Трохи повагавшись, спускаю ноги вниз, занурюючи в густий м’який ворс. Моторошні тіні, мов живі, витанцьовують на килимі, якийсь божевільний танець. Намагаюсь, не наступаючи, оминути їх і роблю кілька непевних кроків у бік дверей.

Ну, що може трапитись зі мною у будинку? Це, мабуть, чи не єдине місце, яке залишилось безпечним.
Відсовую страх якомога далі й рухаюсь уперед вузьким темним коридором, наче якась невідома сила штовхає у спину.

Довга нічна сорочка, оброблена коштовним мереживом, що вчора, на щастя для мене, віднайшлась у шафі, заважає рухатись швидше, щораз заплутуючись в ногах. Хто й навіщо вигадав такий непрактичний елемент одягу? Важко зітхнувши, підбираю тонку тканину й зав’язую тугим вузлом на стегні. Нічна прохолода торкнулась оголеної шкіри, від чого та вкрилась сиротами.

Куди я взагалі йду? Хоч би ніхто з прислуги не прокинувся, бо точно заїкатиметься до скону. Бліда, з темними синцями під очима, розпатланим волоссям, що місцями збилось в ковтуни, й у цій напівпрозорій ганчірці - я виглядала не гірше справжнісінької примари.

Певно, вчорашня пригода таки давалась взнаки, бо дихання збилось, а хиткі ноги почали тремтіти. Переводжу подих, тримаючись за масивне різьблене поруччя з червоного дерева, обабіч крутих сходів.

Здалось? Прислухаюсь. І точно, наче хтось тихо розмовляє у вітальні. Цікаво в кого ще безсоння?
Повільно, раз за разом, зупиняючись, щоб обрати менш скрипучу дошку, я спустилась на перший поверх і зрозуміла, що помилилась.

Розкішна вітальня була порожня, а стишений гомін долинав з кабінету містера Чарльза, яким нині користувався Крістофер. М’яке жовте світло потрапляло в коридор з прочинених дверей. Дивно, що це за нічні відвідувачі можуть бути?

– Не варто підслуховувати чужі розмови, нічим добрим це ще не закінчувалось, – нагадав внутрішній голос, натякаючи, що краще завчасно вшитись, поки мене не помітили, а за нагоди запитати у Кріса, та цікавість перемогла.

Нагостривши вуха, роблю крок уперед, потягнувшись до вузької щілини. Поки очі не звикли до світла, я не бачу, що там відбувається. Зате непогано чую.

– Я ж просив, – вдалось розібрати тихий, але не менш сердитий від того, голос хазяїна маєтку, – без попередження не з’являтись у моєму домі.
– Твоєму? – здригаюсь, бо ще в житті не доводилось чути більш моторошного сміху. – Не ти будеш мені вказувати, що робити.

Я роблю ще один невеликий крок, змінюючи кут огляду, й наважуюсь зазирнути в глиб кабінету.
Невідомий співрозмовник, схоже стоїть трохи далі, біля запаленого каміна, й не потрапляє в поле зору, зате добре видно профіль Блеквіла.

І як я раніше не помічала ці гострі вилиці чи мужнє, вперте підборіддя? Погляд мимоволі затримується на широких плечах… Стоп – стоп! Та що ж це зі мною?

Раптом Крістофер ні з того ні з сього смикнувся, й падаючи навколішки, обома руками схопився за шию. Першим і єдиним бажанням є кинутись на допомогу, але далі чую слова чоловіка, які пригвинчують мене до підлоги:

– Пробачте, господарю, – хрипить важко, наче крізь неймовірний біль, силкуючись втягнути в себе хоч трохи повітря.

Темна пляма відділилась від стіни, а моє серце зупинилось, стиснуте кістлявою рукою первісного жаху. Бо дійсно, істота, що здіймалась високо над магістром, була породженням самої темряви потойбіччя. Зростом близько двох метрів, тварюка, вкрита сіро чорною густою шерстю, стояла на задніх лапах, скалячи довгі гострі зуби. Вовк, на якого вона була віддалено схожа, зараз здався б милим приємним звірятком.