Частина 24 "Незаперечний доказ"

Коли здається, що ще секунда і, від нестачі повітря, втрачу свідомість, Крістофер відсторонюється, а я скориставшись можливістю, роблю крок назад. Вдихаю на повні груди й зніяковіло потуплюю очі, намагаючись хоч так сховатись від пронизливого погляду. Складається враження, що він хоче сягнути кожного закапелку розбурханої душі.

– Гей, що з тобою? – чоловік ніжно торкнувся підборіддя й підняв мою схилену голову, розглядаючи обличчя у місячному світлі. – Я знов зробив щось не те?

– Що? Ні, навпаки, – прибираю Крісову теплу долоню й розгублено зітхаю, – просто…
– Просто що? – відступив, здивовано вигнувши брови, – мені здалось ти також цього хотіла.

Господи, якщо бути відвертою хоч із собою, то не просто хотіла. В якусь мить це стало нав’язливим бажанням. Я прагнула відчути знову м’які, трохи шорсткі вуста, що були відверто нахабними й водночас оманливо ніжними. Бажала й боялась, бо втрачала контроль над власним тілом, яке радо відгукувалось, на небезпечну близькість магістра, на кожен легкий доторк, трепетом і млосною важкістю.

– Це так… Я не знаю, – схвильовано стараюсь пояснити, розглядаючи візерунки на брудних туфлях, й відчуваю як чоловік свердлить мене уважним поглядом, – незвично.

Саме час прикусити язика й не уточнювати, що почуття й відверті бажання, які так неочікувано прокинулись, здаються… якимись чужими. Може зі мною щось не так?

– Вибач, я просто втомилась, – струснувши головою, наче це мало допомогти позбавитись від думок, натягнуто посміхаюсь, – знаєш, день був надто довгим і важким.
– Тобі слід відпочити, – кивнув на будинок, – ходімо.

– Крісе, в тебе кров… – шепочу, прикриваючи рота рукою. Чимала багряна пляма, трохи нижче ліктя, розтеклась білосніжним рукавом сорочки.

Блеквіл здригнувся, кинувши на неї здивований погляд:
– Дрібниці.
– Треба оглянути, – наполягаю, потягнувшись до руки.
– Кет, я ж сказав, це дрібниця не варта уваги! – різко випалив й, схопивши за зап’ясток, ледь не силоміць потягнув до будинку.

Й тільки, коли дверний замок клацнув за спиною, зупинився, даючи можливість перевести подих.
– Відпусти, – смикаюсь, щоб звільнитись з чіпкого полону, – ти робиш мені боляче! Крісе!

Ніби отямившись, магістр нарешті відпустив руку:
– Пробач, здалось, що хтось був біля брами.
– І це привід залишити мене без кінцівки? – суплюсь, потираючи почервоніле місце. Тепер точно синець буде. – Хто може вештатися біля маєтку? – кидаю короткий погляд на збентеженого чоловіка.

І подумати не могла б ніколи, що він злякається якоїсь тіні. Дивно. Та пояснення не забарилось:
– Остер міг приставити своїх агентів, слідкувати за домом. Не хочу, щоб вони помітили тебе.
– Слідкувати? – Крістофер уже згадував сьогодні шефа таємної служби, та я не надала цьому значення, прийнявши за дурний жарт. – Але навіщо?

З темряви першого поверху, почувся гучний дзенькіт.
– Що, в біса, коїться? – підскочивши, мов ошпарена, скрикую й переводжу погляд з магістра в темну порожнечу.
– Я й сам хотів у тебе це запитати, але зараз підіймайся у свою спальню на горі й замкни двері. Негайно, Кетрін! – гаркнув, побачивши, що я заклякла й не рушила з місця. – Швидко!

Перестрибуючи сходини через одну, кулею вилітаю на другий поверх й ледь не врізаюсь в великий старовинний годинник, приставлений до стіни довгого порожнього коридору. Стрілки показують чверть на п’яту!

Другі двері справа. Клацнув замок. І трохи повагавшись, все ж вирішую підперти двері важким різьбленим стільцем, для певності.

Хоч час і близився до світанку, сутінки все ще панували в кімнаті, змушуючи з острахом вдивлятись в кожен неосвітлений закуток. Маленька іскра, на яку спромоглась, клацнувши пальцями, свідчила, що мій резерв досі порожній.

Скільки ж часу знадобиться для відновлення? Без магії та зброї, я мало на що здатна.

Судомно проковтнула густу слину, й зважаючи на стан, а може навпаки, завдяки йому, на диво спритно, вискочила на чимале ліжко, застелене чорним шовковим покривалом. Невідривно дивлячись на двері, підібгала під себе ноги й прислухалась. Цілковиту тишу порушувало лише моторошне завивання вітру за вікном. Фух!

Ситуація, що складається вселяє дедалі більше страху й відчаю. Коло невблаганно звужується.
Найманці Харусу, демолор, я упевнена, що тварюка зі старого кладовища, це він і є – правитель туатів, останній вартовий, а тепер і Остер…

Стиснувши обома руками, пульсуючі болем скроні, я застогнала:
– Що ж вам усім потрібно від мене?! Меч, клятий артефакт туатів? Але ж я гадки не маю де він може бути!

Бам! Бам! Бам! Бам! Бам! Від гучного звуку годинника ледь не падаю із ковзкої постелі. Трясця! П’ята ранку.

Й тільки но я встигла подумати, що минуло понад пів години, а Блеквіл не повернувся, дверна ручка смикнулась, а разом з нею, мої натягнуті до межі, нерви.

– Кетрін, все добре, це я.
Відтягнувши важкого стільця, хутко відчиняю двері й споглядаю на порозі, вже переодягненого в чисту сорочку, чоловіка з металевою тацею в руках.

– Подумав, що ти зголодніла, – схиляє голову на бік, кидаючи погляд за мою спину, – вирішила забарикадуватись? – кутики його губ посмикуються.
– А…

– Білка. Покоївка забула вікно зачинити в кабінеті. Поїси? – кивнув на принесену їжу.
– Я б краще чогось випила, – й схопивши келих, що також завбачливо прихопив магістр, осушила його за кілька ковтків.

Віскі! Міцний напій, обпікаючи горло та стравохід, розжареною вуглиною, впав у порожній шлунок. Від нападу раптового кашлю, згинаюсь навпіл.
Дідько, я ніколи не вміла пити щось міцніше за лимонад.

– Взагалі то, це я взяв для себе, – пробурчав Блеквіл, допомагаючи сісти знову на ліжко.
Втерши сльози, що виступили на очі, відчуваю як приємне тепло розлилось під шкірою, й врешті решт, мені вдається трохи послабити тугий вузол, у який сплелись нутрощі.