Частина 23 "Моє бажання"

Я відчуваю як хтось обережно торкнувся мого плеча.

– Кому? Кому маю довіритись? – тихо шепочу, не відкриваючи очей, щоб якомога довше втримати сновидіння й постать, якій належить голос. – Ні-ні... зачекай! – марно.

Прокляття! Як же не вчасно! Залишки сну тікають й темна фігура невблаганно розвіюється разом з надією отримати хоч якусь підказку.

– Кетрін, прокинься, – наче крізь товщу води, чую голос Блеквіла.

Неохоче повертаюсь до реальності, заодно пригадуючи останні події.

– Давай допоможу, – врешті, фокусуюсь на чоловікові, що закриває собою майже весь дверний отвір. Місячне світло падає йому на спину, тому не можу розгледіти хоч якісь емоції на його обличчі.

– Думаю, і сама впораюсь, – різко відповідаю й, ігноруючи простягнену руку, просовуюсь у двері під невдоволене сопіння Крістофера. Зробивши невеликий крок убік, магістр запхав руки в кишені, й певно, намірився спостерігати за моїми потугами.

Притримуючи поділ довгої сукні, я зіскочила на вогку землю й хитнулась, ледь не втративши рівновагу. Боковим зором помічаю як Кріс різко сіпнувся, готовий підхопити будь-якої миті.

– Все гаразд! Мені не потрібна твоя допомога. Бачиш? – обсмикнувши складки на зім’ятій тканині, повертаюсь до Блеквіла. – Я цілком можу про себе подбати, – у відповідь Кріс, закотивши очі, хмикнув.

З суворо прищуреного погляду, роблю висновок, що він не схвалює мій черговий прояв впертості, але мовчить, не бажаючи знов розпалювати суперечку. Може й не даремно, бо зараз я відчуваю себе сірником, що в будь-який момент може спалахнути.

– То навіщо, кажеш, мене сюди привіз? – бурчу невдоволено й, одразу ж подумки сварю себе. Очевидно, що уражене самолюбство таки затьмарило залишки здорового глузду.

Ну, куди, в біса, він ще мав тебе привезти серед ночі? Кетрін Мілс, негайно візьми себе в руки й перестань поводитись, як вередлива ідіотка!

Крістофер саме підійшов до візника й, на щастя, не розчув останнього питання. А може тільки удав, що не розчув.

Згорбившись від крижаного вітру, що проникає навіть під тепле пальто, я з жалем зиркаю на чоловіка в тонкій сорочці.

– Але ж ніхто не просив його роздягатись, – апелюю до совісті, що штрикала, невчасно прокинувшись.

– А де…? – обводжу, здивованим поглядом, чорні провалля вікон маєтку Блеквілів, коли екіпаж поїхав.

– Усі? Зараз близько четвертої ранку, Кет. Всі сплять, – здвигнув плечима, підходячи ближче Крістофер.

Чому в мене відчуття, що ця клята ніч не закінчиться ніколи?

У одному з вікон, першого поверху, щось спалахнуло й одразу ж погасло. Здалось? Придивляюсь уважніше. Цілковита темрява. Отже, точно привиділось. Це, мабуть, від втоми. Адже так? Заспокоюю себе, судомно ковтаючи густу слину. Неприємний холодок пробіг спиною.

– Як почуваєшся? Ти, наче зблідла, – з вдаваним занепокоєнням, Кріс заглядає в обличчя.

Чи не вдаваним? Господи, я остаточно заплуталась. Рішуче бажання придушити магістра голіруч тане, як перший сніг, теплого осіннього дня, змінюючись на зовсім протилежне. Дідько!

– Пречудово почуваюсь, – відступаю вбік, на безпечну відстань, обернувшись спиною до чоловіка.

Чого - чого, а от мого хвилювання йому бачити не варто.

– Сподіваюсь, ти не дуже змерз й візник виявився цікавим співрозмовником, вартим переохолодження, – рівень іронії зависокий навіть для мене. – До речі, прошу потім не звинувачувати мене в своїй смерті від можливого запалення.

– О, повір дівчино, я звинувачуватиму тебе в будь-якому випадку. І байдуже, помру від запалення чи просто збожеволію, – від його тихого сміху, знов починаю закипати, а потім здригаюсь, відчувши Крісові важкі долоні на своїх плечах. Заспокійливе тепло від них, хвилями, розходиться по тілу.

Глибоко втягую повітря, приборкуючи тремтіння в руках й серце, що вирішило вчергове зірватись на галоп.

– Пробач, я й гадки не мав, що це образить тебе, – стишений вже серйозний голос пролунав над самісіньким вухом, приємно лоскочучи шкіру, що одразу ж вкрилась сиротами. – Навпаки, не хотів ще більше бентежити, планував дати трохи зайвого часу, щоб розібратись у своїх почуттях та бажаннях.

Крістофер різко повернув мене до себе, торкнувшись щоки прохолодними пальцями. В зелених очах, окрім повного місяця, відбивалось моє спантеличене обличчя.

– Кетрін, я справді сьогодні ледь не збожеволів, допоки не побачив тебе живою в тій, богом забутій, халупі. Розумієш? – голос магістра, розтоплював стіну, так старанно зведену образою пів години тому.

Непевно знизую плечима й з останніх сил опираюсь несвідомому бажанню, розчинитись в гіпнотичному погляді.

Кріс ледь чутно торкнувся вустами скроні, наче питаючи дозволу.

– Кет… якщо твоя думка… якщо твоє відношення… – шепоче на вухо низьким хриплим голосом. – Не змінились, то прошу, скажи зараз.

Та думати у мене зараз виходить хіба про руки, що ковзнувши спиною вниз, зімкнулись в сталеве кільце.

Світ перевернувся догори дриґом, шалене серце зробило кульбіт, бухнуло вниз, а після різко стрибнуло вгору. Усі вагання й сумніви чкурнули геть.

Рука сіпнулась, та замість очікуваного ляпаса, ніжно пірнула у світле волосся, притягуючи голову, такого бажаного зараз, чоловіка ще ближче.

Полегшено зітхнувши, він ніжно накрив мої губи спраглим поцілунком.