Частина 22 "Визнання очевидного"

Опинившись усередині екіпажу, я вмощуюсь, на обтягнуте оксамитом, широке й тверде, мов каменюка, сидіння. Та за хвилину вовтузення, полишаю марні спроби зайняти зручну позу й відкидаюсь на високу спинку.

Прохолодні долоні торкаються щік, що досі палають від сорому. Стає трохи краще, розбурхана кров вже не стугонить у скронях, хоча й до повного спокою далеко. Врешті-решт, я знесилено заплющую очі, з головою пірнаючи у самокатування.

Те як Крістофер перехопив руку й відсахнувся від мене, боляче вразило, але його погляд...

Ууу! Ледь не стогну, згадуючи скільки осуду в ньому було. Ну, що на мене найшло? Чи могло так вплинути все, що сталось сьогодні? 

–  Забагато, як для одного дня, – підкидає цілком логічне пояснення внутрішній голос.

Вродливий чоловік, намагається врятувати дівчину від небезпеки, а та, своєю чергою, віддячує йому поцілунком. Чому ні?

Щиро сподіваюсь, що пошуки Блеквіла мали на меті саме цю благородну ціль, а не керувались палким бажанням скрутити мені шию.

А тому мій імпульсивний вчинок продиктований швидше хвилею раптової вдячності, аніж чимось... Здмухнувши кілька пасом неслухняного волосся з обличчя, я так і не змогла підібрати потрібне слово.

Тьху, нагадує слізливий любовний роман, якими зачитуються жінки від малої до старої. Навіть, в економки Блеквілів, подібне читво завжди лежить на тумбі, біля ліжка. Але ж я завжди з іронією ставилась до книг з отим солодким, аж до нудоти, сюжетом.

Ще один глибокий вдих і спроба приборкати до болю важке гепання серця. За відчуттям, ще трохи й неслухняний орган таки звільнить собі шлях назовні, проломивши при цьому грудну клітку.

Мислити раціонально й зважено зараз надто складно.

Кидаю погляд на порожню вулицю. Над кам'яною кладкою повільно стелиться ледь видимий туман. Мокра бруківка, схожа на лускату шкіру змії, тягнеться звивистою стрічкою, де-не-де зливаючись зі стінами безликих, перекошених часом, будівель. В кількох вікнах найближчого будинку, запалили світло.

Відчуття незрозумілої тривоги, що раптово виникло від споглядання моторошної картини, відгукнулось неприємним поколюванням у грудях. Судомно ковтаю густу слину й відвертаюсь, різко зашторивши вікно.

Кріс затримується і хоч вітер не проникає усередину, але холод змушує щільніше загорнутись у м'яку тканину теплого пальта. Знайомий запах дубленої шкіри й східних прянощів торкається носа.

Відпиратись й заперечувати очевидне більше не має сенсу, бо які б аргументи проти не наводив голос розуму, моє відношення до Блеквіла змінилось.

В який момент і чому насправді це сталось? Коли побачила поряд з ним іншу жінку, навіть не побачила, а почула? А може задовго раніше, в той самий день, коли повернулась до Нотерхолу? Чи сидячи в м'якому кріслі з запашною кавою в руках, подивилась на Блеквіла по іншому? Раптом поцілунок чоловіка, тієї ночі біля гуртожитку, розбудив щось в мені? Ні-ні!

Струснувши головою, жену геть непрохані спогади.

Як могла не помітити? Може я й мало тямлю в коханні, але невже воно виникає саме так?

Складалось дивне враження, що хтось просто клацнув пальцями, й почуття зажевріло у душі, наповнюючи теплом і необхідністю бути поруч із цим чоловіком. Добре це чи погано?

Знадвору почулись довгоочікувані швидкі кроки магістра, обірвавши потік роздумів. Затамувавши подих, дивлюсь на двері й відчуваю як знову починає пашіти обличчя.

Перепросити чи краще удати, що нічого не сталось?

Чоловік узявся за ручку. Секунда, дві, три. Екіпаж хитнувся.

– То ось як?! – кліпаю широко відкритими очима. – Компанія візника приємніша, аніж моя?
Ображено закушую губу, усі романтичні думки й сумніви швидко вивітрюються з голови.
– Ну, й нехай!

На їх місце майже одразу приходять інші, ігнорування яких, судячи з останніх подій, може коштувати мені життя. Помирати зовсім не хочеться, тим паче від рук потойбічних монстрів.

І хоча Агнес натякнула, що нічний нападник був, не справжнім ловцем Харусу, а місцевим магом-найманцем, легше не стало. Гірше того, від сьогодні я буду підозрювати усіх незнайомців довкола.

Так і до параної чи якогось іншого психічного розладу недалеко. Що ж робити? Чи варто розповісти Крісу правду? Сердито зціплюю зуби.

Ні, для початку спробую розібратись самостійно, а за потреби завжди можна звернутись до Агі чи містера Еліота.

Тільки слід зібрати докупи усю інформацію, що вивалив Плам.

Головним питанням було те, куди ж зник артефакт. Невже хтось його поцупив? Може Блеквіл старший встиг його заховати?

В тому, що ні туати, ні потвори Харусу ним не заволоділи, я була упевнена. В першому випадку, не з'явився б демолор, в другому... Про те, що було б, якби в'язні потойбіччя звільнили свою богиню, думати не хотілось.

З іншого боку, якщо містер Чарльз точно знав з ким матиме справу на Ведмежому перевалі, знав, що не зможе протистояти силам потойбіччя, навіщо поїхав? Не розумію.

Щось вперто підказувало - причина криється у зв'язку зі старовинною реліквією туатів, ворогів та підлих зрадників. Чому його існування загрожує мені?

– Ну, чому? Чому? Думай, Мілс!

Як би не тероризувала втомлений мозок, відповіді не було.

А що як це пов'язано з моїм минулим? Чи міг цей зв'язок утворитись до того, як Блеквіл забрав мене? До того як я опинилась в сиротинці? Важко стверджувати напевно, бо жодного справжнього раннього спогаду не лишилось у пам'яті.

Взагалі, яким чином Браян та Ебігейл Мілси, могли бути пов'язані з туатами, окрім того, що загинули від їх брудних лап? Ні, причина в іншому.

Та скільки б далі не змушувала себе зосередитись, думки вперто розбігались навсібіч.

Від розміреного хитання, почало хилити в сон.
– Довірся... – у голові лунає скрипучий старечий голос. Я вже десь чула його раніше. – Довірся йому... й правда відкриється...