Частина 21 "Грем"

Ударом батога, моторошний окрик розсік нічну тишу. Сповнений болю та відчаю, він змусив прокинутись ледь не усіх жителів палацу володаря пагорбів Сіду.

Грем схопився, обпершись на руки, й сів на широкому ліжку. Від різкого необережного руху, нічник жалібно дзенькнув, розсипавшись дрібними друзками скла по підлозі.

У тьмяному місячному світлі, що проникало крізь, вишиті срібними нитками штори, роботи кращих мідшелпордських майстрів, його шкіра поблискувала від холодного поту. Рясні краплі стікали скронями й чолом.

Божевільний погляд яскраво жовтих очей блукав кімнатою, наштовхуючись на темні стіни й на якусь мить здалось, що чоловік бачить їх уперше.

Грем труснув головою, проганяючи рештки кошмару, й боковим зором встиг помітити, як на правій руці зникають довгі чорні кігті звіра.

– Це усього лиш сон. Цього не було насправді, - прокручував у голові, мов мантру, міцно заплющивши очі.

Глибоко вдихнув і ще раз подивився на кінцівку. Звичні долоні, з довгими тонкими пальцями, що дрібно тремтіли від напруги.

І вже цілком вдовольнившись побаченим, звернув увагу на зім’яте шовкове простирадло — чотири довгі порізи виднілись на білосніжній тканині.

З коридору почулись поспішні кроки й за хвилину хтось гучно постукав.

Полум’я в погляді згасло й очі набули звичного сірого кольору.
– Ваша Величносте! - правитель туатів зміг розібрати стурбований голос, - з вами все добре? Ми чули як ви кричали!

У тонку щілину, між підлогою й дверним полотном, просочувалось яскраве світло від, завбачливо створеного вартовим, енергетичного пульсара.
Дяка Богині, що охоронець одразу не висадив двері.

– Все... кхм-кхм... добре, Ліоне, - прочистивши пересохле горло, відповів Грем.
– Можеш йти.

Володар втомлено потягнувся й відкинувся назад на ліжко, про що одразу ж пожалкував. Холодна, наскрізь промокла від поту, постіль неприємно торкнулась оголеної шкіри.

– Прокляття, - остання надія подрімати до світанку, зникла, забравши з собою залишки терпіння чоловіка.

Грем смикнув за тонкий шкіряний ремінець, зриваючи з шиї артефакт. Ця річ мала б стримувати звіра, поглинаючи темряву, замість нього. Не має сил — не має впливу. Та правитель десь прорахувався й поглинач не спрацював.

Невеликий кришталево блакитний камінь, у формі видовженої краплі, блимнув востаннє й погас, впавши на світлий килим з високим густим ворсом.

Кілька разів хлюпнувши в обличчя крижаною водою з глека, Грем трохи заспокоївся.
Відкрив навстіж вікно і глибоко вдихнув свіже повітря, споглядаючи неймовірний краєвид.

Поміж високих скелястих шпилів, що вкутались білим густим туманом, наче ковдрою, простягалась дзеркальна водяна гладь. Місяць відбивався від рівної поверхні й здавалось, що вода сама випромінює світло.

Та навіть ця картина не розвіяла тривожних думок чоловіка. Запустивши п’ятірню в чорне смоляне волосся, він важко зітхнув.

Час спливав. Якщо до другої повні вони не знайдуть ключ, то... Ні, вони мають його розшукати хай там що!

Але ситуацію ускладнювало те, що туати не єдині, хто полював на реліквію. Зрозуміло, яку ціль переслідували найманці Харусу — вірні посіпаки готові на все, заради звільнення Домни.

Та в останньому звіті Рейвен вказав, що хтось із гойделів також намагається знайти меч.

– Ненажерливі злодії! – гаркнув Грем, скрипнувши зубами. Гримаса відрази з’явилась на обличчі правителя. – Ненавиджу! Жодному з них не вдасться приборкати силу артефакта, на це здатні лише демолори — істині вартові світів.

Мої дорогі найкращі читачі, прошу вибачення за тривалу затримку((( Я захворіла. Трохи оклигаю й нові частини викладатиму частіше! Бережіть себе!