Частина 19 "Кому ж вірити?"

Ківш холодної води на мою нещасну голову. Зараз би саме час прокинутись й від душі пореготати над дурнуватим сном, ніжачись у теплому ліжку, але ні. Перед очима все ті ж облуплені стіни чужої кімнати й похнюплений захмелілий старий.

Прокляття! Відповідей катма, зате нові питання сиплються, як з дірявої торби.

Глибокий вдих, кілька коротких видихів. Ще раз. Відчуваю, як гудіння в голові поступово стишилось, а ритм серця зі скаженого галопу перейшов у більш звичний.

І хоч деякі речі, після розповіді Плама, прояснились, розуміння багатьох інших продовжувало вислизати, наче обмилок у каламутній воді.

- Ви так і не сказали про причину свого зникнення, - облишивши, роздуми переводжу пильний погляд на директора, що здається, почав дрімати.

- Справді? Ну, по перше, я став помічати все більшу кількість косих поглядів у академії та й поза її межами. Знаєте, чутки ширяться швидко, обростаючи новими фантастичними подробицями, - містер Еліот розвів руками, - знайомі стали уникати мого товариства, щоб тінь підозр не впала й на них. Тому тільки питанням часу, була поява на моєму порозі шефа таємної служби Вільяма Остера. Кілька годин допитів, а далі постійний нагляд агентів цієї ж служби. Я почувався, немов щур загнаний у пастку.

- І це усе? – протягую здивовано. – Ніяких погроз чи нападів?

- Як би ж! Трохи пізніше, я отримав лист, звісно без підпису, але сумнівів щодо відправника не маю й до сьогодні. Автор вимагав негайно повернути украдену річ законному власнику. Якщо цього не зроблю, мене спіткає доля Чарльза Блеквіла, - Плам знервовано протягнув руку до рятівного пійла, але кухоль виявився порожнім. – Тому не довго думаючи, я звернувся до Агнес за допомогою, вона спеціаліст у подібних справах.

- До речі, у мене все, - голова найманки вигулькнула з-за моєї спини. – Як себе почуваєш?

- Цілком здоровою, - легкий біль залишився, та його можна терпіти, - дякую, Агі.

Дівчина кивнула, всміхнувшись, і вийшла в темний коридор. Проводячи поглядом струнку постать, мене осяяло:

- Містере Плам, артефакт досі у вас?

- Що? – директор здивовано вигнув брови. – Ні, він весь час був у Чарльза і я до нині думав, що саме ви, міс Мілс, знаєте де дядько його заховав.

Мені залишилось лиш заперечно хитнути головою й розгублено кліпати очима.

- Уявлення не маю… Містере Еліоте, кому відомо про те, що сталось? – ймовірність, що Блеквіл поділився з кимось насправді мізерна.

- Я, ваш дядько, Агнес і тепер от ви, Кетрін. Чарльз доклав неймовірних зусиль, щоб все залишилось у таємниці.

- Ви згадували про допит. Чи міг Остер про щось здогадатись? – перебираю можливі варіанти.

- Ні, - брови Еліота вчергове зійшлись на переніссі, - точно ні. До цього випадку, ми перетинались із Вільямом кілька разів, у справах. Тому можу точно сказати – слідчий занадто твердолобий для подібних здогадок. Він, швидше, керується фактами й неспростовними доказами, а робити припущення – не про нього.

Ще б пак! Я б зараз посперечалась, особливо якщо зважати на нещодавно підслухану розмову між ним і Хогрімом, але не час. До речі…

- Хогрім! А Хогрім, містере Плам?!  – ну, як я не подумала раніше, дірява  голова. Звісно! В моїй пам'яті спливає гримуар з секретного відділу, що чоловік поспішно ховав під купою паперів. А незнайома енергія цілком могла належати артефакту!

- Хогрім? – очі старого звузились, - щось не пригадую…

- Та як же? – він жартує чи це раптовий напад старечого склерозу. - Новий директор академії, нестерпний телепат… - краєм ока помічаю, як дивно сіпнувся Плам на моєму останньому слові. Чого б це?

- Міс Мілс, я не знайомий з нинішнім керівником академії, - різко обірвав чоловік, а його багряні, донедавна, щоки зблідли.

Отакої! То ти, пристаркуватий підсвинку, щось приховуєш, маючи мене за дурепу? Цікаво навіщо?

- Кажете, цей Хогрім телепат? – перепитує, наче поміж іншим, - дуже  рідкісне уміння, кх-кх.

- Так, хоча може мені це тільки здалось, директоре, - вичавлюю наймилішу посмішку на яку здатна, певно за сумісництвом і найдурнішу.

- А, то вам здалось? - на зморшкуватому обличчі, видно неприкрите полегшення. - Кетрін, все гаразд? – додає вже стурбовано, побачивши гримасу на моєму обличчі.

- Так-так, певно знову спазм, - й чому мені так важко бути милою? Дідько!

- Магістре, чи знайоме вам слово «демолор»? – врешті зважуюсь запитати. Якщо Плам так детально знається на історії туатів, то, вірогідно, й про цих істот має щось знати. Адже в бібліотеці академії, повсякчас тероризуючи містера Луда в пошуках інформації про перевертнів, слова такого точно не зустрічала.

- Дивно, що ви запитуєте про них, - старий поправив круглі окуляри з товстими скельцями, що з’їхали на кінчик носа, – не буду навіть цікавитись де вам вдалось почути це слово.

- Це якась таємниця? – відчуваю, як кінчики вух почервоніли від сорому.

- Не те що б таємниця, та згадувати в буденній розмові не заведено. Якщо пам’ятаєте, я розповідав, що Дана нагородила охоронців унікальними здібностями? Це одна з них. Всі вартові мали дві іпостасі: людина і демолор. З першою, думаю, й так ясно, а от друга подоба куди небезпечніша й тим цікавіша, якщо це слово буде доречним. Здатність до перетворення з’являлась тільки, коли був відкритий хоча б один перехід в Харус, бо саме з темряви потойбіччя демолори черпали свої сили.

- А це погано? – повільно й обережно чіпляюсь за спинку стільця, силкуючись нарешті підвестись з ліжка.

- Обережніше, голова може ще трохи паморочитись, - зауважив Плам, - загалом не погано, якщо триває короткий проміжок часу. Та чим довше демолор всотує темряву, тим більший вплив вона на нього має. І тут вже як пощастить… - гучний гуркіт у двері обірвав розповідь директора.

Удари в хиткі двері були настільки сильними, що з обдертої стелі додолу посипались білі крихти побілки.

- Хто це? – затинаючись шепочу, спрямувавши переляканий погляд в темний коридор. Може нападник оклигав і повернувся закінчити те, що розпочав?