Частина 18.2 "Одкровення Еліота Плама"

- Вас, Кетрін, певно долає цікавість, чому він покликав саме мене, а не когось іншого? Наприклад, рідного сина, - наче прочитавши думки, примружив світлі очі й пронизливо глянув поверх окулярів.

- І це також, - розгубленість в моєму голосі очевидна, а від жахливого припущення, що прийшло на зміну купі питань, кинуло в жар.

- Ви ж не хочете сказати, що батько не довіряв Крістоферу?

- Що ви! Ні! - чоловік підійняв руки, наче цей жест міг спинити хвилю підозр, що роїлись у голові, - навпаки, магістр боявся нашкодити йому.

Чути подібне дивно.

- Магістру бойової магії? Ви впевнені, що причина не в чомусь іншому? - уважно вдивляюсь в зморшкувате обличчя. Невже це правда? Ніколи б не сказала, що дядько та Еліот Плам були затятими друзями, хоча за роки моєї відсутності щось могло змінитись. Чергова порція докорів сумління запустила кістляву руку в, й без того пригнічену провиною душу.

- Кетрін, ваш опікун, на жаль, не ділився зі мною аж такими подробицями з особистого життя, та враження склалось, що він дійсно турбується про безпеку сина, а ще більше вашу.

- Ви, мабуть, плутаєте! - хитаю заперечливо головою. - Мене тоді й близько не було в Нотерхолі. Та й останні чотири роки він не дуже цікавився моїм життям.

- Кх-кх... - осудливе покашлювання Агнес за спиною, змусило замовкнути. Найманка, захисне закляття, що розвіялось, коли опікун загинув — все це підтверджувало, що я сильно помилялась.

Плам мовчав, щось обмірковуючи, тим часом давши й мені можливість зібрати думки до купи, що тарганами розбігались навсібіч.

- Впевнений, якусь роль таки зіграли знання, - старий відкинувся на спинку стільця, запустивши короткі пальці в посивілу чуприну. - Вам доводилось чути про мою слабкість до старовинної зброї, міс Мілс?

- Так, - відповідаю не вагаючись, - ходять чутки, що вашій колекції може позаздрити сам правитель Арден.

Містер Еліот став схожим на ситого, неймовірно вдоволеного кота, якому вдалось поцупити в господині й з'їсти кільце ковбаси.

- Без сумніву. Це знав і Чарльз, тому, тільки я переступив поріг його дому, виклав на стіл, чималий довгастий згорток, розгорнувши який, я втратив здатність говорити.

Одноручний меч. Золоте руків'я, щедро прикрашене коштовним камінням, було вкрите старовинними рунами туатів, а сам клинок пульсував ледь помітним білим світлом. Пам'ятаю, як на мить здалось, що річ жива, дихає, перенасичена магічною енергією.

Тільки дурень не зрозумів би відразу. Переді мною лежала не просто зброя, а дорогоцінний артефакт, що, за тими ж легендами, робив свого власника непереможним. Річ, яку вже майже чверть століття вважали втраченою - меч Нуада.

Радість, захоплення, здивування... Цілий шквал емоції вирував у моїй душі, а уява сміливо підкидала варіанти, як найкраще можна використати могутність артефактату, звісно на користь королівства Міля, - директор Плам, перервавши розповідь, з сумом глибоко зітхнув.

- То меч дійсно існує?! Це не вигадка?! - не можу стриматись від здивованого вигуку. - Але звідки він міг взятись у дядька? Він сказав вам? - запитую, скориставшись короткою паузою.

- Не сказав. Блеквіл лише попросив допомогти знищити артефакт.

- Знищити? - мої очі стають, як блюдця від чайного сервізу, - та ви ж самі тільки но сказали, що ця річ може нести користь. Нічого не розумію!

- О, я відреагував на прохання магістра, як і ви! - Еліот витер мокре чоло, - Та Блеквіла було не переконати. “Меч становить загрозу” - це єдине, що він спромігся пояснити.

Разом з тим я помітив, що Чарльз почав змінюватись. Став обережним, можна сказати, боязким, й інколи надто нервовим та запальним, схуд, як від важкої хвороби.

Повірте, це дуже лякало і я розумів, що зволікати не має як. Весь час я шукав будь-яку інформацію про знищення артефакту, але це виявилось зовсім непросто.

- Це тому всі вважали, що ви досліджуєте туатів? - здається Кріс казав, що перед зникненням директор вивчав документи Протистояння.

- Так, й це зіграло зі мною злий жарт, деякі викладачі почали підозрювати мене у зраді. На щастя, в одному з гримуарів я таки знайшов заклинання, яке мусило усю магічну енергію перенести з меча, зробивши його звичайнісінькою красивою залізякою.

- Переміщення, - без звуку, самими вустами, промовляю, розтягуючи літери, в надії згадати...

- Куди ви мали перемістити її? - щось на краю свідомості ворухнулось, шкрябаючи кігтем неприємного здогаду.

- Ви дуже розумна, як на свій вік, дівчина, Кетрін, - директор глипнув з під густих сивих брів, - я, старий бовдур, прорахувався. Вирішив, що нашого з Чарльзом, резерву вистачить, щоб прийняти силу меча.

- Що сталось далі, Еліоте? - ворушу пересохлими губами, наперед відчуваючи, що нічого доброго не відбулось.

- Сплеск і надлишок сили відкрили переходи, - тремтячою рукою, старий потягнувся до кухля з алкоголем.

- Переходи?

- Переходи в потойбіччя. Не всі, але достатньо щоб тварюки полізли з усіх щілин, полюючи на ключ, з одним бажанням - закінчити розпочате.

- Стривайте, хочете сказати, перехід не один?

- Харус має багаторівневу будову, у верхньому ярусі були замкнені фомори, другому за ним ловці-потойбіччя. Судячи з цього, - він кивнув на сітку, - два рівні відкриті точно. За легендою найнижчий ярус - восьмий, де й знаходиться Домна. Повірте,  тепер її посіпаки зроблять усе, щоб звільнити свою богиню.

- Вісім рівнів, - промовляю розтягуючи слова, - як і охоронців. Чому ж вони не зупинили їх?

- Бо з істинних вартових залишився лише один, та й той без артефакту мало що може вдіяти. Меч є ключем. Тільки він здатен як відкрити, так і закрити Харус.

- Один?

- Правитель пагорбів.

- А інші?

- За останні кількасот років, було чимало наслідувачів Домни, що робили спроби звільнити її, в першу чергу, знищуючи нащадків хранителів...

Поволі картинка в голові ставала цілісною й страшний неприємний висновок зірвався з язика: