Частина 17 "З вогню та в полум'я"

Навіть тьмяне полум’я свічки зараз сліпить очі, що й без того, неначе річковим піском засипали.
— Ууу, — раптом, від різкого спазму, тіло вигинається дугою настільки сильно, що хребет тріщить, мов зламана суха гілка.

Міцно зціплюю зуби, щоб не заволати у голос. Мить і спина знов падає на рівну тверду поверхню.

Ривками заштовхую повітря в легені й відчуваю як від слабкого поруху, лютим болем відгукується ледь не кожен міліметр тіла, вкутаного в щось важке й тепле.
— Ковдра, — знов відчайдушно сіпаюсь.

Даремно, бо не виходить і поворухнутись — кінцівки не слухаються, ставши геть чужими.

У відповідь на мій протяжний стогін, чиясь рука знову повертає холодний компрес на чоло.
— Кетрін, заспокойся… Ти жива й у безпеці, шшш, — тихо нашіптує незнайомка.

Кривлячись, розліплюю важкі повіки й намагаюсь сфокусувати погляд на темній фігурі, що схилилась поряд.
— Води… — хриплю, ледь ворушачи язиком, й не впізнаю власного голосу, таким далеким та слабким він здається.
— Зараз! Зараз! — постать метнулась кудись у бік й за мить повернулась.

Чіткість зору поступово повертається і ось переді мною не темна пляма, а цілком реальна молода жінка з уважним суворим поглядом. На голові темне густе волосся, зібране у високий хвіст, заплетений в довгу косу. Кілька пасм, що вибились із зачіски, спадали на приємне смагляве обличчя з розсипом дрібних веснянок на носі.

Схоже наміру мене прикінчити вона не має, навіть навпаки, забравши дерев’яний кухоль з водою, дбайливо поправила ковдру на вузькому ліжку.

— Де…кх-кх…я? — втамувавши спрагу, шепочу, розглядаючи облуплені стіни.

Погляд падає на темне заґратоване вікно.
— Ніч! Часу минуло не багато, — розмірковую подумки. Хоча за відчуттями, збігла ціла вічність з моменту як я вийшла з забігайлівки.

На щастя, та дівчина з дитиною були лиш маревом…
Не вистачить слів описати відчай, який охопив усе єство, коли побачила, що вона стрибнула, міцно притискаючи маля до грудей.

Частина моєї власної душі, полетіла з урвища разом із ними.

Дивне відчуття безмежної втрати та розпачу.
Та що ж це? Я навіть не знаю хто вона! Чи все ж знаю? Здогадуюсь.

Прозора солона крапля, яку не маю фізичної змоги стерти, збігла скронею вниз й загубилась у волоссі.

— Гей, ти чого? Кет, все позаду, — незнайомка по своєму зрозуміла мій неочікуваний прояв слабкості.

— Хто…ви? — важко, з чималими паузами, вимовляю кожне коротке слово.

— Агі, — щиро посміхнулась, в черговий раз змочуючи компрес. — Агнес Горен. Добряче ж ти мене сьогодні налякала! Ненароком подумала, що вже… — різко замовкла, відводячи погляд.

— А де… – пересилюючи біль, ворушу потрісканими пересохлими вустами, здогадавшись, що вона мала на увазі.

— Накивав п’ятами! На щастя, мечем я володію краще, ніж той гівнюк магією, — й очевидно, побачивши нерозуміння в моїх очах, продовжила:
— Ти ж не думала, що містер Чарльз тебе так просто відпустив? — пильно дивиться на мене темними очима. — Не цікавлячись де ти й що з тобою.

Насправді я так і вважала.

По перше, дядько був вічно зайнятий справами Ради, по друге, видавався надто ображеним та розчарованим моєю втечею.

— Магістр Блеквіл найняв мене наглядати за тобою. Скажу чесно, чи не найлегша робота, що мені траплялась, — дівчина всміхнулась. — Ну, до останнього часу була такою.

В іншій ситуації, я б певно обурилась, але зараз тільки тихо спитала:
— Навіщо?
— Звідки мені знати? Зазвичай замовники не діляться своїми мотивами, - Агнес заправила пасмо волосся за вухо. — Очевидно він дуже хвилювався за твою безпеку, якщо звернувся саме до мене.
— Тобто?

— О, Кет! — закотила очі. — Я ж не нянька чи гувернантка, я професійний найманець! І повір, одна з найкращих, — вигукнула без тіні вихваляння, відкинувшись на спинку стільця. — Та й послуги мої коштують вельми недешево.

Я мала ряд запитань щодо якості виконання покладених на неї обов’язків, зважаючи на кількість неприємностей у які втрапляла останнім часом, але цікавлюсь іншим:
— То від кого ж ти мала мене захищати?

— Не знаю, — відводить погляд. — Нікого конкретно магістр не згадував.
Схоже, Агнес знає значно більше, та розказувати не поспішає.

— Чому я не можу поворухнутись?

— Борець. Відвар з квітів отруйного аконіту викликає головний біль, запаморочення, зниження температури, уповільнене дихання, — вона загинає пальці, перелічуючи ознаки, — і параліч м'язів.

— Стривай, здається, щось ще, — на лобі, між бровами, з'явилась чітка вертикальна лінія.

— Смерть, точно! І як я могла забути?

Напевно, вираз мого обличчя був аж надто красномовним, бо дівчина одразу ж замахала руками:

— Я дала антидот! За пів години симптоми отруєння мають минути й здатність рухати кінцівками повернеться, — зобразила обнадійливу посмішку.

— Краще скажи як це лайно потрапило в тебе?

— Не знаю, я нічого підозрілого не пила.

— А не підозрілого? — продовжує допитуватись Агі.

— Також нічого! — зиркаю сердито. — Хоча... може ель у пабі?

— Бінго! Смак того пійла не видався тобі дивним?

З відповіддю вагаюсь.

— Отже, отруїли тебе в задрипаному гадючнику, — робить цілком логічний висновок. — Певно криворукий маг так боявся спротиву, що вирішив знешкодити свою жертву ще до зустрічі.

— Хто? Офіціант? Але ж він допоміг непомітно вийти, — не дуже хочеться вірити, бо ж хлопчина видався досить доброзичливим.