Частина 15 "Невдала втеча"

Непереборне відчуття голоду затьмарювало свідомість, не даючи можливості зосередитись на листі, що вранці Грем отримав з Рімдермеру.
В черговий раз чоловік перечитував рівні рядки, написані Алаєм, й не міг збагнути суті звичайних слів.

Врешті, облишив марну справу й жбурнув його на купу інших документів. Масивне шкіряне крісло жалібно скрипнуло під дужим тілом чоловіка, що відкинувся на високу спинку й перевів втомлений погляд за вікно.

Цієї ночі поспати не вдалось. Звір усе намагався вирватись і влаштувати собі бенкет.

Контролювати його стає дедалі важче, та про це, на щастя, ніхто поки не здогадується.

Вже тривалий час голод, вічний компаньйон володаря, завдає ледь не фізичного болю.

Одне єдине полювання й за те, Грема досі гризло почуття провини.
Зараз правитель туатів розумів — цього надто мало. Якщо демолора не нагодувати — біди не минути. Та вигадати щось, що наситить звіра й убезпечить інших поки не міг.

Труснув головою й знову повернувся до нагальних справ.
У двері тихо постукали.
 

- Маєш якісь новини? - Темний володар облишив папери й перевів похмурий погляд на Кілара.

- Ніяких звісток вже кілька днів, - радник, за звичкою, скуйовдив світле волосся. - Це було поганою ідеєю. Його могли викрити...
- Якби це сталось, ми вже дізналися б.
- Але якщо хтось зміг відчути...
- Кіларе, повір, вони зазвичай не здатні при денному світлі відрізнити туата від гойдела, що вже казати про мага, здатного видати себе за будь-яку живу істоту? Навіть мені не завжди вдається його відчути.
- Сподіваюсь ти маєш рацію.
 

***

Я й не помітила як офіціант відійшов від мого столу. Думки сполохано плутаються.
- Простий збіг! Адже так?

Немає нічого дивного в тому, що шеф таємної служби зустрічається з радником правителя. Хіба мало в них спільних справ може бути? Відомство Остера, на скільки я чула раніше, підпорядковується особисто правителю Ардену.

Тому цілком логічним є те, що слідчий звітує Грегстерсу.
Кидаю, ще один уважний погляд на чоловіка.

Зрозуміло, чому його обличчя видалось мені знайомим — Селеста точна копія батька. Той же розріз і колір очей, ніс, губи... Таке враження, що переді мною сама професорка, тільки в чоловічому тілі й трохи старша за віком...

- Привіт, крихітко! - чую скрипучий неприємний голос над головою.

Я навіть не звернула уваги, коли саме до столу підійшов кремезний чолов'яга, й впершись брудними волохатими ручиськами, у стільницю, загрозливо навис наді мною.

- Вже несила дивитись, як ти бідолашна, весь вечір сама самотою. Дай, думаю, підійду розраджу й приголублю тебе, пташечко! - реготнув, шкірячи жовті гнилі зуби.

- Дякую, та це зайве, - надзусиллям вичавлюю щось подібне до посмішки. - Впевнена такий джентльмен, як ви, без проблем знайде собі іншу, не менш приємну компанію.

- Ти не тутешня. Еге ж? - продовжує, наче й не розуміє, що його хочуть здихатись. - Грошенят підкину як треба, можу й місто після показати, - багатозначно підморгує й схиляється все нижче, змушуючи впертись ледь не в самий куток.

Не важко здогадатись після чого цей не тверезий індик, планує екскурсію проводити.

- Містере...не знаю як вас там, ваша пропозиція мене не цікавить, тому дайте спокій і вшивайтесь звідси, - не знаю як по іншому відвадити цього йолопа, не привертаючи зайвої уваги.

- Ти певно, крихітко не зрозуміла! - гаркає в обличчя й боляче хапає за зап'ястя. - Я двічі не пропоную!
- Це ти, бовдуре, не зрозумів, - холодне блакитне полум'я спалахнуло на долоні. - Бо це я двічі не повторюю! - шиплю в розгублене багряне обличчя пияка.
Перелякано відсахнувшись, мій залицяльник зникає у натовпі.

Потираючи червоний слід на руці, знов переводжу погляд на Грегстерса.

Отже, будемо вважати збігом зустріч слідчого і радника в богом забутій забігайлівці. Упустимо, що цей самий радник доклав чималих зусиль, щоб залишитись інкогніто. Нехай.

Тоді збігом буде й те, що кілька годин тому, Остер висловив підозри на мій рахунок директору, а ще раніше дочка одного з цих чоловіків, звинуватила мене в тому, що зруйнувала її життя.
- Еге ж, звичайний збіг...

Кров голосно стугонить в скронях.

Ні, Селеста не могла так вчинити. Чи могла? Здихатись мене, запроторивши до в'язниці — надто жорстоко, навіть для неї.

Від шуму починає нестерпно боліти голова. Поглядом обводжу залу й помічаю, що мій недавній кавалер, активно жестикулюючи, щось голосно розповідає товаришам по чарці, час від часу позираючи на мене.

- Тільки цього не вистачало! Треба забиратись якнайшвидше, - різко підіймаюсь і встигаю саме вчасно зупинитись.

Проблема в тому, що для того, щоб вийти, треба пройти повз клятий столик, за яким влаштувались Грегстерс з Остером.

На щастя, моє сум'яття помічає офіціант, що саме крутився поряд.
- Міс?
- Чи є ще якийсь вихід звідси, окрім цього? - киваю на масивні двері.
- Йдіть за мною.

П'ять хвилин і я на повні груди вдихаю свіже морозне повітря.

Останні кілька днів, браму гуртожитку закривали опівночі.
- Маю встигнути, - дивлюсь в нічне небо, всіяне зорями й
роблю кілька кроків.

- Ну, й де це я? - приходить запізніле прозріння.

До усіх халеп, тільки цієї не вистачало. Схоже таємний хід із закладу, виходив зовсім на іншій вулиці.

Що ж вибір невеликий — швидко йду вузькою вуличкою, час від часу озираючись.
Мене не залишає неприємне відчуття, що хтось спостерігає із тіні. Мороз поза шкірою.

Як на зло, майже у всіх вікнах темрява, а вуличні ліхтарі ледь жевріюсь.
- Дідько б забрав їх економію! - бурчу під носа, бо від такого сумнівного освітлення стає ще більш лячно.

Дивно, що оминаючи чималі ями майже наосліп, я ще не зламала шию.

В якийсь момент, здається, що чую кроки позаду себе. Зупиняюсь, затамувавши подих, й прислухаюсь.