Частина 14 "Драконяча гомілка"

У двері кабінету Хогріма, я так і не наважилася постукати, але в прогулянці відмовляти собі не стала. 

Й зараз навмання плетусь черговою вузькою вуличкою.

- І що тепер думати? 

Якби подібні припущення висловив будь-хто інший, я відреагувала б десь так, як і директор — відверто посміялась в обличчя. Ну, в кращому випадку...

Згадую, що при знайомстві з Остером, ще виправдовувала його цілком логічні тоді підозри, бо як не крути, мою річ знайшли на місці злочину, та все ж до сьогодні сподівалась — після нашої з ним розмови, все прояснилось.

Адже те, що точно стосувалось Сари, не приховувала, а інше... то тільки мої здогадки, і я мала повне право не ділитись ними.

- Якась дурня виходить!

Колючий крижаний вітер пробирає до кісток і я, кутаючись в тонку шаль, вкотре шкодую, що не одягла тепле пальто.

З іншого боку, не складно здогадатись — звинуватити студентку простіше й безпечніше, ніж створювати передумови для чергового конфлікту між і так, ворожими землями.

Від пережовування неприємних варіантів розвитку подальших подій, просвітління в голові не настає. Навпаки, примарне майбутнє забарвлюється в дедалі темніші кольори.

До речі про пережовування. Живіт жалібно забурчав, нагадуючи, що непогано було б уже й попоїсти.

З самого ранку, я й крихти в роті не мала. Їдальню академії, що іноді лякала своїми гастрономічними шедеврами, студенти намагались оминути десятою дорогою й обирали краще залишитись голодними, аніж ризикнути, а після йти до цілителя.

- Хоч би чаєм десь зігрітись, — хукаю на задубілі пальці й роззираюсь у пошуках якоїсь забігайлівки.

Вулиця безлюдна. Трохи попереду чоловік — ліхтарник, ховаючись від холоду у високий комір старої куртки, швидко перебігає від одного стовпа до іншого, залишаючи позад себе яскраві вогники.

Схоже, сутінки й морозна погода загнали усіх жителів по домівках.

Помічаю, що з вікон будівлі, трохи далі вулицею, рине м’яке жовте світло й ледь чутна весела музика.

Примружившись, мені нарешті вдається розібрати літери на перекошеній вивісці - “Драконяча гомілка”.

- Багатообіцяюче.

Пхаю руку в кишеню.

- Не густо, - важко зітхаю, дивлячись на гроші, що поблискують на долоні. - Час уже й підробіток якийсь пошукати.

Три золоті монети й два мідяки - все що залишилось від моїх заощаджень.

- На бенкет розраховувати не варто.

Хоча я досить далеко відійшла від престижного району столиці, де розташовувалась академія, й цього цілком мало б вистачити на пристойну вечерю разом із кухлем вишневого елю.

Більше не роздумуючи, хапаюсь за залізне кільце й тягну на себе важкі дерев’яні двері.

Переступивши високий поріг, часто кліпаю, звикаючи до яскравого світла, поки тіло огортає хвиля благодатного тепла.

Чи місце не таке популярне серед містян чи ще надто рано, але окрім себе я нарахувала лише троє відвідувачів.

Зручно вмощуюсь за вільним столом в темному закапелку й, зробивши замовлення, з цікавістю розглядаю заклад.

На вулиці мені здалось, що приміщення зовсім крихітне, та велика й головне чиста зала налічувала не менше п’ятнадцяти, грубо витесаних дерев’яних столів, розставлених по периметру.

На імпровізованій сцені в центрі, затягнувши старовинну журливу баладу, прилаштувався коротун з довгою рудою бородою.

– Прошу, - здригнулась від неочікуваної, й аж надто швидкої появи хлопчини - офіціанта.

Викладаючи замовлення, він скоса зиркає на мене й врешті питає:

– Ви у нас вперше?

– Угу, - ковтаю слину, вдихаючи аромат апетитної печені.

– Чекаєте на чоловіка?

– Ні. З чого раптом ваша цікавість? - здивовано підіймаю брови.

– Це місце не для самотньої молодої міс, - ковзає по мені чіпким поглядом, - тутешня публіка буває дещо...кх-кх... - киває у бік.

Вродлива жінка в відвертому одязі... (хоча ні, назвати ці клаптики тканини одягом, язик не повертається) плавно рухаючи тілом в такт мелодії, піднялась на сцену. Так, про рід її занять важко не здогадатись одразу.

– Раджу вам піти до десятої.

– Дякую, та не хвилюйтесь. Молода міс може постояти за себе, - відправляю до рота чималий шматок м'яса, цим самим даючи зрозуміти - його поради зайві.

За час, що я наминала їжу, кількість відвідувачів значно збільшилась.

Ледь стримуюсь, щоб не запхати у чобіт столового ножа, бо хмільна публіка дійсно не вселяє довіри.

Підсовуючи ближче кухоль з елем, силкуюсь розкласти усю наразі відому інформацію по полицях у голові. Виходить погано, щось постійно випадає, а дещо взагалі не поміщається.

До останнього не полишає відчуття, що пхаюсь у глибоку кролячу нору.

Ще зовсім недавно я жила цілком безтурботним життям, без монстрів, убивств і реальної загрози опинитись на шибениці... Як же так вляпалась?

- Годі, Кет! Не час жаліти себе! - бурмочу під носа й потираю пальцями скроні.

В одному я точно не помилилась — туати. Їх володар таки не заспокоївся й через стільки років, вирішив помститись за поразку у Великому Протистоянні.

– Підла тварюка, - міцно стискаю кулаки.

З самого малку, як би жахливо це не звучало, я ненавиджу їх. Це почуття, виросло й міцно вкоренилось, дбайливо зрощене в знедоленій душі сироти.

О, я справді маю вагомі підстави бажати їм смерті.

Саме туати прирекли мене з народження на сирітство.

Браян Мілс, молодий вартовий на одній з річкових переправ між землями Міля і пагорбами, був безжально вбитий за спробу захистити молоду дружину Ебігейл з новонародженою донечкою. Безсердечні покидьки не пошкодували нікого, поселення вигоріло вщент. Досі лишається таємницею, як з того пекла вдалось врятуватись мені - триденному немовляті.

Кажуть, час лікує. Таку дурницю може сказати той, хто не втрачав найцінніше.

І ось знову, вони позбавили мене рідної людини. Ненависть, що роками тихо жевріла, сховавшись глибоко в душі, спалахнула з новою силою, випалюючи й знищуючи все на своєму шляху.

- Вони заплатять! Він заплатить!

Що значить “Демолор”? Може якийсь магічний ранг у них? За словами Остера, Темний володар останній, що б це не означало.

- Про вовка промовка... - краєм ока, у натовпі, бачу знайому постать.

- Може здалось?