Частина 11 "Нічний гість"

Відстань, що залишилась до гуртожитку, долаю по інерції. Сили скінчились і я каменюкою падаю на вогку землю. Розкинувши обабіч себе руки, перевертаюсь на спину. Трава, вперто не хоче полишати зелені барви, приємно холодить розпашіле тіло. З-за хмар нарешті виринає яскравий місяць, освітлюючи величну будівлю.

- Вельми дякую, — але чи є йому діло до моєї іронії?

Зараз, дивлячись знизу нагору, здається, що та своїми шпилями впирається в небо й нанизує зорі на них, мов намистини.

Ніхто не переслідував мене, не помітили. Поки.

Заплющую очі. Пам’ять невчасно підсовує спогади, подробиці яких, як я вважала, давно розвіялись невблаганним часом.

Все моє свідоме життя Чарльз Блеквіл був поряд. Навчив усього, що знаю й мова далеко не про магію. Любив і оберігав, як рідну дитину, став справжнім батьком.

Гірке запізніле прозріння, стисло горло.

- Я ж так і не встигла, сказати як сильно його любила...

Вікна, стіни, башти й шпилі гуртожитку втратили чіткі обриси, зливаючись в єдину темну пляму.

До останнього я хотіла вірити у слова Крістофера, що містер Чарльз живий. Але дива не сталось. Тварюка сказала правду, тепер зосередившись, я чітко відчувала — тонкий зв’язок обірвався.

Одне з перших і головних правил, що довелось твердо засвоїти в сиротинці — сльози не вирішують жодної проблеми. Скільки б не шморгала червоним носом, не розтирала солоні струмки, по брудних щоках й не кусала потріскані губи, вони нікуди не зникнуть. Марно витрачений час.

Біль від втрати вогнем спопеляв нутро й безповоротно трансформувався у хвилю холодної люті, що повільно розтікалась венами, змішуючись із кров'ю.

Сльози висохли, так і не перетнувши межу.

- Я знайду того, хто стоїть за цим усім й змушу благати про швидку смерть, що звільнить від прижиттєвих мук справедливої кари!

Важко підводжусь на ноги. Під світлом поодиноких приглушених ліхтарів будівля видається живою, дихає й говорить тихим шелестом листя плюща й виноградної лози, що вкрили стіни майже до четвертого поверху.

Поглядом шукаю своє вікно — темно.

- Невже Гвен уже спить?

У світлі останніх подій, краще щоб моя відсутність залишилась непоміченою, тому необхідно видертись по лозі, що тонкими зміями тягнеться угору.

- Фух...

Уже вчепившись за гілку на рівні другого поверху, чую тихе покашлювання за спиною внизу.

- Студентко... вам взагалі відомо для чого потрібні двері? - лунає не надто люб'язний чоловічий голос.

Від несподіванки нога зісковзує і я падаю вниз, не встигнувши навіть зойкнути.

Але тіло підхоплюють сильні чоловічі руки, врятувавши від фатального зіткнення з землею.

- Магістре... - злякано тримаюсь за його шию. - Дякую...

- Чому ти не скористалась магією? І що взагалі робиш на вулиці у цю пору? - від його близькості й теплого подиху, спиною пробігають мурахи. 

Судомно втягую носом повітря, та стає тільки гірше. Такий знайомий аромат східних прянощів і дубленої шкіри. Заплющую очі.

- Кетрін? - стурбований голос Блеквіла повертає до реальності. - З тобою все гаразд?

- Придверники, — ігнорую частину питань і киваю у бік вогняної сфери, що саме з’явилась з-за рогу. - Ловлять порушників, реагуючи на будь-яку магію. Бреку довелось два тижні опіки лікувати...

- Бідолашний, — співчуття Крістофера виходить якесь геть не щире.

По правді, мені хочеться стрибати від радості, що це саме він, а не якесь чудовисько з вогняними очиськами, але натомість невдоволено бурчу.

- Вже можеш відпустити, — роблю невдалу спробу звільнитись, бо чоловік продовжує міцно утримувати в обіймах.

- Справді... - неохоче відсторонюється й, схрестивши руки на грудях, уважно дивиться зверху вниз.

- Навіщо вештаєшся під моїми вікнами? - обсмикуючи сукню, помічаю чималу дірку.

- От халепа, мабуть, за гілку зачепилась.

- Давно повернувся? Міг би й попередити, - кидаю швидкий погляд.

- Певно, уже й з Селестою встиг зустрітись, — додаю вже про себе, й одразу жену ці думки геть, — не моя справа.

- Терміново викликали.

- Зрозуміло.

- Й не повіриш, — продовжив, примруживши очі, — яким же було моє здивування, коли повернувшись, я не знайшов тебе вдома, — непевно здвигую плечима.

- А бідна економка голосила, наче тільки но кинула останню грудку землі на твою домовину. Тож, будь ласкава, поясни, навіщо перебралась до гуртожитку?

Цей тон міг збити з пантелику своїм спокоєм та буденністю, але не вена, що пульсувала на шиї. Кріс розлючений і докладає чималих зусиль, щоб стримуватись.

Мені б не провокувати зайвий раз, накликаючи бурю на власну голову, просто змовчати, але ж ні, образа за брехню, так і сіпає розізлити ще більше.

- Бо захотіла! - ото тільки язика не показала.

- Захотіла? - скрипнувши зубами, перепитує Блеквіл і загрозливо робить крок у мій бік.

- Так! Саме так! Хіба з моїми бажаннями не треба рахуватись? - здмухую волосся з очей й сердито підтискаю губи.

- Вранці ти збереш свої речі й ми повернемось додому! І годі поводити себе, мов дитина!

- Годі говорити зі мною, як з дитиною! Той будинок давно перестав бути для мене домом! А тепер і поготів! Ноги моєї там не буде!

Певно пережитий за день стрес, плюс лють помножена на образу, разом утворили вибуховий коктейль.

- Ти хоч розумієш, що взагалі відбувається? - насувається кам’яною скелею.

- Більше твого! - впираю руки в боки й з викликом заглядаю йому в обличчя.

- Я не зможу захистити тебе тут!

- Не потрібно мене захищати! Краще про Селесту піклуйся! - вигукую й прикушую язика та запізно.

Чорт забирай, я не мала цього казати. Варто було розповісти про мій сон, чудовисько з палаючими очима, про Плама, що насправді нікуди не зникав... Стільки усього, але зовсім не про Грегстерс.

- Що ти сказала? - магістр змінюється в обличчі й питання лунає не голосніше шелесту листя.

- Те що чув! - схрещую й собі руки на грудях, нехай навіть думки не має, що боюсь його гніву.