Частина 10 "За які гріхи?"

Важко сказати скільки часу минуло, перш ніж наважуюсь висунути голову з імпровізованого сховку.

Дні восени короткі, тому погляд наштовхується на непроглядну темряву за вікном, хоча годинник на стіні показує лише восьму вечора. 

Отже, ділити шафу з ненажерливою міллю, довелось не менше двох годин.
Спина і ноги заніміли.

- Як же ж боляче, - кривлюсь, розминаючи задубілі кінцівки.
Здається, я більше не зможу не те що ходити, а навіть стояти рівно.

Але все це ніщо, в порівнянні з гамою почуттів, що довелось пережити у цій рятівній коробці.
На зміну здивуванню, від воскресіння магістра Плама, швидко прийшов страх, що мене застукають у цьому кабінеті. Як міг відреагувати директор, я не знала, але щось вперто підказувало - простим виключенням з академії, діло не минулося б. 

Тому скориставшись моментом, порачкувала до шафи.

З іншого боку, якби Хогрім не був причетним до вистави зі зникненням, його реакція була б зовсім іншою. Мізкувала, сидячи в середині.

Саме цьому чоловікові було на руку усунути старого директора й, швидше за все, він змусив Плама, в такий дивний спосіб, звільнити місце керівника академії.
З підслуханої короткої розмови склалось враження, що магістр боїться Хогріма, бо так і не наважився заперечити й зайти до кабінету.

Хоча це лише мої здогадки.

Втім я мала достатньо часу подумати й про все інше.

- А тепер потрібно звідси якнайшвидше забиратись, - обсмикую зім'яту сукню й прямую до дверей, передчуваючи, що зараз доведеться побачити.

Так і є! Двері ледь світились від накладеного на них закляття. Кабінет знову запечатали, цього разу, правда, зі мною в середині.

Цікаво, вже час для відчаю? Опускаюсь на м'який килим, обдумуючи, що ж робити далі.

- Який все ж таки жахливий смак у Плама! 

Диван і крісла обтягнуті блискучим червоним шовком, картини в позолочених рамах, кришталеві та порцелянові високі вази, навіть звичайні портьєри з коштовного оксамиту... Страшно уявити цю красу при денному світлі.

- Портьєри...- повторюю в голос і кидаюсь до вікна.
- Лише другий поверх!

Важка тканина разом з карнизом летить на підлогу. Схопивши зі столу ніж для паперів, я пошматувала її на довгі стрічки й зв'язала до купи.

- Сподіваюсь, завтра не знайдуть мене тут із розтрощеною головою, - вже намірилась перекинути ногу через підвіконня, як помічаю дивну дощечку на підлозі.

Підчіплюю її нігтем і дістаю зі сховку невеликий записник в шкіряній обкладинці.
- Чи не за цим повертався магістр Плам? - опустивши руку на дно, на додачу знаходжу золотий ланцюжок з маленьким ключем на ньому.

Мить повагавшись, засовую знахідку в кишеню.
Думка, що це допоможе Крістоферу, дещо заспокоює сумління.

Від академії до студентського гуртожитку хвилин десять швидкою ходою, я ж цю відстань здолала не більше, як за три.

Висока кована брама була зачинена.
Схопившись за сталеві прути, що є сил штовхнула — залізо жалібно скрипнуло, але не піддалось.

- Трясця! Та що ж сьогодні за день такий? - здмухнувши волосся з обличчя, переводжу подих.

По обидва боки від зачинених воріт, тягнеться кам'яний мур. В іншому випадку, я б з легкістю перелізла, але зараз чітко відчувала характерні хвилі тепла, що розходяться від нього. Захисне поле!

- Може спробувати деактивувати? - роздумую уголос.

Витягую руку вперед, щоб зрозуміти з чим саме маю справу й одразу відкидаю цю ідею.
Магічний слід видно неозброєним оком, а це не гірше справжніх відбитків пальців. Захист наклав Хогрім.

Кожен маг, як і його речі, мають свою унікальну енергетику, саме за нею Остер сьогодні вранці визначив, що закривавлена хустина на місці злочину, насправді належала мені, а не бідолашній Сарі.

Тому, навіть якщо, мені вдасться визначити, яке з захисних заклинань використав директор — зняти його не зможу, елементарно не вистачить сил.

Не буду заперечувати очевидне, самовпевнений телепат мав сильний магічний дар. Точно не рівня Пламу, той гаразд лиш фокуси показувати.

Холодний порив осіннього вітру змусив відкинути спогади, а заодно й бажання чаклувати.
Обхопивши себе руками, щоб хоч трохи зігрітись, я роззираюсь.

Є, правда, ще один шлях, але подобається він мені менше, аніж перспектива заночувати під брамою. Сад. Через сад можна без перешкод потрапити на територію, але є одне “але” - потрібно пройти старим кладовищем.
Пригладжую волосся, яке піднялось чи то від вітру, чи то від однієї згадки про цвинтар.

- Ну, чому? Чому це відбувається саме зі мною? Де ж я стільки нагрішила? - спрямовую сердитий погляд у нічне небо, але замість відповіді бачу як молодий місяць, що хвилину тому яскраво виблискував, затягнуло хмарами.

- Пречудово! - ледь не стогнучи, плетусь у бік останнього пристановища, яке, маю надію, зараз не стане таким для мене.

Від страху й хвилювання, магія всередині бурлить і плюскоче, потріскуючи, знаходить вихід на кінчиках пальців, що раз по раз спалахують ледь помітними іскрами.

Чим ближче до моторошного місця, тим сильнішим стає вітер. Жбурляє в обличчя опале сухе листя впереміш з пилом, наче хоче зупинити, попередити.

Але варто було мені лише переступити невидиму межу, як все неочікувано стихло.
Судомно ковтаю й роблю кілька непевних кроків.

- Можна було б заночувати в будиночку сторожа академії...
Чудова думка приходить трохи запізно, тому повільно рухаюсь уперед, постійно прислухаючись.

- А що як тварюка блукає десь тут, в надії на ще одну жертву?
Мороз поза шкірою, тільки цього разу зовсім не від холоду.

Та попри всі страхи, зі мною нічого не сталось. Залишилось усього обігнути покинутий храм й кілька десятків метрів пройти.

Старі, вкриті мохом кам'яні стіни, темною плямою видніються попереду. Ледь не падаю, зачепившись за каміння, що купою обвалилось з одного боку.