Частина 9 "Нові відкриття"

- На все добре, міс Мілс, - шеф таємної служби відклав записник, даючи зрозуміти, що наша розмова закінчена.

Підводжусь й намагаюсь приховати полегшене зітхання.
Я детально розповіла про зустріч і коротку розмову з Сарою, але на жаль це не давало відповіді з ким саме дівчина збиралась на побачення й де воно мало відбутись.

Зараз я картала себе за те, що не запитала, хоча й бачила — її аж розпирало, так хотіла поділитись.

Друзів першокурсниця завести ще не встигла. Деякі студенти відгукувались про неї, як про відверто надокучливу, що зовсім не сприяло подальшому спілкуванню. Виявилось, що єдиною хто щось чув про вчорашню зустріч і її плани на вечір, була я.

Зараз розумію його підозри на кладовищі. Знайти речовий доказ, хустину з відбитком чужої енергетики, а після на місце злочину, яке тримали в таємниці, особисто заявилась її власниця.

Чи повірив мені Остер? Хто зна, але з іншого боку й брехати я не мала причин.

Питань, що крутились в голові залишалось чимало. Чи може мій сон бути пов'язаним з убивством Сари? Думаю, так. Місце збіглось не випадково.
Чи могло чудовисько, піймавши облизня зі мною, убити дівчину, що випадково опинилась там? Цілком.

- Містере Остер... - черв'як сумнівів точить серце - варто розповісти.
- Так? - чоловік спрямовує на мене втомлений погляд.
- ...ви вважаєте, що це зробив хтось з академії? - замість зізнання, ставлю перше ліпше запитання, що приходить в голову.

- Мілс, якщо бути відвертим, важко уявити, що сліди, залишені убивцею на тілі міс Вуд, могла нанести людина, - він уважно спостерігає за моєю реакцією.

Від цих слів у мене мороз поза шкірою.
- На все добре, містере Остер.

Поки йду до виходу, відчуваю його пекучий погляд між лопаток. Тягну руку, щоб відчинити двері.
- Кетрін, навіщо ви повернулись до академії саме зараз? - зупиняє неочікуваним питанням.
Знизую плечима.
- Цього хотів містер Чарльз.

Проходжу порожнім коридором з десяток метрів. Раптовий напад нудоти, змушує зупинитись. Намагаюсь глибоко рівно дихати, схилившись на балюстраду другого поверху. 

Перед очима чималий внутрішній двір академії, зазвичай в перервах між заняттями тут купа студентів, але не сьогодні... 

Заплющую очі, міцно вчепившись пальцями в холодний мармур.
Мозок пече, розпеченою вуглиною питання, що вперто ігнорую цілий день.

Невже хтось дійсно хотів мене вбити?

- Випадковість... це звичайний збіг... - тихо шепочу, борючись з черговим нападом від якого темні кола пливуть перед очима.

- Ти збрехав мені! - чую роздратований жіночий голос знизу.
Відповідь співрозмовника я не розчула, але вона ще більше розлютила дівчину.

Мене їм точно не видно, але все одно, не маю наміру підслуховувати чужі суперечки.

Вже обертаюсь, щоб піти геть, коли...
- ...сказав, що вона ніколи не повернеться, що все в минулому, - схлип.

Це ж голос Селести.
- ...і що я бачу — Кетрін знову в академії.

Отакої! Мова йде про мене? Але яке їй діло до того, що я повернулась? Вона викладачка, я студентка. Між нами більше не може бути ніякої конкуренції.

Плач став глухішим. Схоже невідомий співрозмовник обійняв її, щоб заспокоїти.

- Шшш. Кохана, нічого не змінилось.

Важкий удар обухом по голові.

Мов риба викинута на берег, ротом хапаю повітря, не маючи сил зробити вдих й тільки чіпкіше тримаюсь пальцями за холодний камінь, бо темні плями, що знов замиготіли перед очима, загрожують втратою свідомості. Дідько, та навіть якби земля зараз дала тріщину і я провалилась у потойбіччя, то шокована була б менше.

Хоча тепер все стало на свої місця.

- Мені час, Сел. Маю ще кілька справ. Зустрінемось ввечері.

Пролунав звук поцілунку й чоловік швидкими кроками пішов в напряму сходів на другий поверх.

Прокляття! Та вони ж в метрах п'яти від мене.
Зараз я найменше хочу, щоб Крістофер мене побачив.

Роззираюсь і смикаю ручку перших ліпших дверей навпроти, на моє щастя відчинених.

Серце так голосно гепає, що от-от проб'є грудну клітину.
Від хвилювання я не одразу розумію, що двері, які так безпечно відчинила є кабінетом зниклого директора Плама.
Раніше Блеквіл казав, що їх запечатали, то чому зараз вони не замкнені? Плювати!

Прихилившись спиною до твердого різьбленого дерева, намагаюсь відновити дихання й зрозуміти природу почуттів, що вирують в середині.

Подив? Образа? Злість? Не розуміння? Все це міцно сплелось в велетенський болючий вузол. Чому він не сказав?..

Та хід думок переривають гучні кроки по кам'яній долівці коридору й хтось впевнено схопився за ручку вхідних дверей.

Серце робить черговий кульбіт. Сьогодні я точно отримаю серцевий напад!

- Що ви тут робите? - сердитий голос Хогріма, але на моє величезне щастя до кабінету ніхто не заходить. - Вас можуть побачити.

- Даніелю, мені конче потрібно забрати свої записи.

Мої брови лізуть вгору.
Інший голос належить... Пламу. Живому й, судячи з усього, цілком здоровому, раніше зниклому, директору академії.