Частина 7 "Нічне жахіття"

- Ти не можеш просто поїхати! - нехтуючи всіма можливими формами звертання, пухка економка підтюпцем бігала слідом за мною.

- Ще й як можу! - нічна сорочка полетіла в торбу.
- Хазяїн буде сердитись! - гарячково вигадує дієві аргументи.
- Еге ж.

Насправді кажучи “сердитись”, місис Гарднер пом'якшує його ймовірну реакцію. Блеквіл буде лютувати і, коли це відбуватиметься, я маю твердий намір знаходитись як найдалі звідси.

- Збираєшся оселитись в клопівні? - підносить до очей хустинку, втираючи сльози, очевидно змінивши тактику. - Згинеш у тій ямі помийній! - окреслила мої перспективи.

Мабуть, вона забула, що за минулі чотири роки я якось не вмерла без їх опіки. Більш того, іноді доводилось жити в таких місцях, побачивши які економка втратила б свідомість, й в порівнянні з ними гуртожиток здасться королівським палацом.

- Саме так! Я збираюсь там оселитись, - затягую ремінці на сумці й з ніжністю дивлюсь на літню жінку.
- Олів, ти ж знаєш, я люблю тебе як рідну, але більше не можу тут знаходитись. Не можу, а головне не хочу!

- Не пущу! - робить останню відчайдушну спробу й загороджує двері.
- Облиш, - міцно обіймаю її й з важким серцем виходжу геть.
 

***

- Цілком пристойно, - промовила сама до себе, поглядаючи на облуплені стіни й місцями трухляву підлогу.

Втомлено присідаю на край продавленого ліжка. Прогулянка за директором та й подальший переїзд давались в знаки.

- Ку-ку! - руда голова несміливо просунулась у двері. - Можна?
От лихо, треба полагодити замок.
- Заходь, - важко зітхаю.
- А Гвен немає? - киває на порожнє ліжко моєї сусідки, продовжуючи з цікавістю мене розглядати.
- Як бачиш, - може й не надто люб'язно, але розумію, що дівчина не поспішає йти геть.

- Я Сара. Сара Вуд. Живу в кімнаті поряд.
- Кетрін.
- Рада знайомству. А мене на побачення запросили...
- Вітаю.
- Може ти зможеш мені допомогти? - запитально підіймаю брови.
- Потрібен шалик до сукні...

Одвічні правила гуртожитку, нічого не змінилось. Ти мені — я тобі.
- Глянь у шафі, - вже на все згодна, лише б нова знайома швидше забралась і я нарешті відпочила.
- А оцей можна? - загорілись очі Сари.

Ніжно блакитна шовкова тканина поблискувала срібними нитками у світлі свічок. Цю шаль колись мені подарував містер Чарльз, здається свого часу він привіз її для дружини з Селару.
- Забирай.
- Дякуююю! - кинула Сара, зникаючи зі швидкістю світла.

***

- Магнусе, ти тут? - важкі двері з жалібним скрипом відчинились, впускаючи Грема в ззовні невеликий будиночок.

Сонячні промені ледь проникали у вікна, що вже на третину сховались у землю, змушуючи лиш здогадуватись про те скільки ж років насправді, цьому дому.

Трохи призвичаївшись до темряви, правитель туатів роззирнувся. Майже весь простір кімнати займали височенні полиці, закладені старовинними книгами й скляними пляшечками, що припали багаторічним шаром пилу. Схоже вже навіть власник не зміг би відрізнити що з того лікувальна настоянка чи зілля, а що отрута. Сніпочки різнотрав'їв висіли то тут, то там, наповнюючи житло приємними ароматами лугу й осіннього лісу.

Схоже старий друїд знов кудись повештався.
- Апчхи!
- Трясця твоїй бісовій матері! Хто тут? - із темного закутка вигулькнула сивочола голова.
- Ти знов назбирав цикути? - шморгаючи носом, Грем підозріло глянув на діда. - Ти ж знаєш, що вона отруйна?
- Та де там, Ваша Величносте! Чай із неї пречудовий. Можете самі переконатись, - опираючись на покручену палицю Магнус повільно пошаркав до подертого крісла.
- Ні, дякую.

- Що тебе турбує, хлопчику мій? - побачивши вагання правителя, старий примружив вицвівші очі. - Він з'явився знову? - скрушно похитав головою, чухаючи довгу сиву бороду.
Грем кивнув.
- Ти ж сам знаєш, що це віщує.
- Чого вони чекають, Магнусе? Шлях сюди відкритий.

- Не всім, - друїд підвівся й почовгав до великої чаші, прикрашеної стародавніми рунами.
- Про що ти говориш?
- Вони чекають поки звільниться їх господар.
- Звільниться звідки? Підземелля? В'язниця?
- Цього я не знаю. Посіпаки шукають ключ, саме він стане початком кінця.

Кинувши в чашу дрібку якогось порошку й кілька сухих гілочок, старий заворушив губами, промовляючи заклинання. Руни одна за одною почали спалахувати яскраво жовтим кольором, а вода, що була в чаші й розходилась колами, з прозорої перетворилась на чорну.

- Темрява невмолимо наближається, вона поглине пагорби. Запобігти зможеш лише відшукавши і знищивши ключ раніше.

***

Холодно... Мені дуже холодно... А ще страшно. Дикий тваринний страх хвилею підіймається від сонячного сплетіння, охоплює кожну клітину тремтячого тіла.

Він заповнює свідомість, відгукується ледь не фізичним болем. Клуби пару, від мого частого дихання змішуються з туманом, таким густим і в'язким, що витягнувши руку вперед не можу розгледіти власних пальців.

Від нього довга нічна сорочка стає вогкою. Мертву тишу порушує тільки моє гучне клацання зубами. 

Де я? І як взагалі опинилась тут у такому вигляді? Сон? Боляче щипаю себе. 

У могильній тиші вухо вловлює звук, немов хтось глибоко втягнув носом повітря, так хижак вистежує жертву. Хруст. Він не може мене бачити, але чітко відчуває запах. Запах страху. Зволікати більше немає як і я кидаюсь бігти. 

Ноги погано слухаються, занімівши від холоду. Дрібні камінці, що сховались під тонким шаром прілого листя, боляче ранять босі ступні. Мій переслідувач зовсім близько, я чую його надривне дихання за спиною.

В грудях нестерпно пече від бігу на межі можливостей і крижаного вітру.
Волосся, розтріпавшись, як на зло, щораз потрапляє на очі. Раптом нога вдаряється в пласку сіру плиту, від болю скрикую й падаю.