Частина 4 "Непрохані спогади"

Повертаючись наступного ранку до будинку Блеквілів, я все не могла вгамувати хвилювання й відчуття незрозумілої тривоги.

Чи дійсно Крістофер має рацію і хтось з академії причетний до усього, що відбувається? Чи це було лише припущенням директора Плама?

Якщо правда, то висновок напрошується лише один - туатам вдалось проникнути в саме серце земель Синів Міля.

Жодного сумніву, це їх рук справа. Адже, всім давно відомо, що син Катхалана, після поразки у Великому Протистоянні, заприсягнувся помститись.

За словами Блеквіла старшого, якому свого часу довелось не раз супроводжувати короля Рігарда до Селару, спадкоємець престолу пагорбів відрізнявся жорстким характером й ще тоді, відвертою неприязню до гойделів.

“Погодишся й пропадеш” не вчасно згадались слова навіженої Морін. Що це означає? Від думки про жінку аж мороз пробіг поза шкірою. Можливо вона мала на увазі саме повернення до академії?

За цими роздумами я й незчулась як дійшла до місця, яке колись називала домом.

Пам'ятаю, як приїхавши сюди вперше з сиротинця, заклякла ошелешена його розмірами й розкішним виглядом. Чого вартував лише сад, що займав не менше шести акрів.

- Оце так!!! - тільки кліпала круглими очима. - Та це ж справжній палац! Неймовірно! Скільки ж тут кімнат? - все ще не могла повірити, що відтепер буду тут жити.
- Сорок дві, люба! - містер Чарльз посміхався.

А ще, як пізніше виявилось двісті тридцять чотири вікна й вісім входів, не рахуючи потаємний через підвал.
- І ви живете тут сам один? - не вгавала.
- Чому ж? Скоро ти познайомишся із моїм сином Крістофером. Він звичайно трохи старший за тебе, але маю надію у вас знайдуться спільні інтереси.

- А місис Блеквіл? - обережно перепитую, добре пам'ятаючи розповіді колежанок про злих мачух.
- На жаль, хвороба забрала її кілька років тому.

Труснула головою, відганяючи непрохані спогади. Трохи повагалась, але не стала заходити через, прикрашену родинним гербом, ковану браму. Звернула з мощеної доріжки й ноги самі понесли уздовж, обвитого плющем, високого паркану.

- Здається, саме за цим кущем олеандра... У нас таких ні до, ні після я не зустрічала. Містер Чарльз колись привіз маленький саджанець із пагорбів Сіду, на диво рослина добре прижилась й щороку пишно квітла.

- Будь обережна, - попередив чоловік, помітивши одного разу як я намагалась зірвати цвіт для букета. - Ця рослина небезпечна настільки, наскільки й прекрасна у своїй витонченості й тендітності, - ніжно скуйовдив світле волосся й пішов.

А я ще довго дивилась й дивувалась, як така неймовірна краса, може нести комусь загрозу.

Присівши, обережно відхилила гілки розлогого куща, які прикривали чималий отвір в паркані, що слугував таємним лазом.

Скільки ж суконь я зіпсувала, зачіплюючись тут під час регулярних втеч з маєтку? Мимоволі посміхаюсь, згадуючи як супилась місис Гарднер, тихцем ховаючись на кухні полатати дірки, щоб її улюблениці в черговий раз не влетіло.

- О, не може бути! - моє таємне місце залишилось, більше того хтось регулярно наводив тут лад. Он і красиву різьблену лавку поставили, раніше не було.

Затишна частина саду, схована від сторонніх очей густим чагарником і дюжиною старих дерев. Тут я мала години усамітнення й можливість бути собою, а головне займатись тим чим хотілось особисто мені. Безперечно, містер Блеквіл мав лише добрі наміри, але ніколи не могла осягнути його бажання виховати мене ледь не справжньою аристократкою. Ну, не може головний шибайголова сиротинця перетворитись на тиху й покірну леді, хоч гопки скачи.

Музика, малювання, танці, години муштрування етикету - викликали нервове сіпання ока, тому вимушено доводилось тікати. Прихопивши з собою чергову книгу, я вмощувалась на м'яку траву й могла сидіти так годинами, допоки сонце не починало хилитись за обрій або голодний шлунок не давав про себе знати гучним бурчанням. Доводилось, на занімілих дерев'яних ногах, неохоче повертатись до будинку, щоб отримати заслуженої прочуханки.

Дивно ми влаштовані. От буває щось необхідно згадати, а ніяк. І наче уже близько, крутиться в голові - та не те. А спогади, які волів би стерти, міцно засідають у свідомості, чіпляються, шкребуть, повертаються, змушуючи знов і знов проживати їх. Будьте певні, це саме те, що побачите останнім, лежачи на смертному ложі. От і зараз думки недоречно повернули мене в минуле, тісно пов'язане із цим місцем.

Тоді видалась чи не перша дійсно тепла ніч тієї весни.

Ми з Крістофером, у піднесеному настрої, кепкуючи один з одного, повернулись зі свята на честь закінчення навчального року. Я подужала перший курс, Кріс отримав таке бажане місце магістра бойової магії.

Закінчувати чудовий вечір і йти спати зовсім не хотілось. Та й випитий пунш, підбурював утнути якусь дурницю. Не довго думаючи, я схопила друга за руку й потягнула до таємного лазу.

- Ходімо, щось покажу! - він не опирався.
- Дірку в паркані?
Обернулась і здивовано подивилась на молодого чоловіка.
- То ти знаєш?
- Усі знають! - тихо розсміявся.
- Справді? Й давно?
- Як тільки вона з'явилась. Батько сам наказав не ремонтувати, лише підрізати гілки олеандра, щоб ти не поранилась ними.
- Що ж... - похнюпилась дещо розгублено. - Отже, моє секретне місце, не таке вже й секретне?
- Але ж воно продовжує залишатись твоїм?

Непевно здвигнула плечима.
- То що? Ти наче збиралась мене запросити? - нетерпляче перепитав Крістофер.
Широко посміхнувшись, врешті кивнула.

- Здається, я порвав сюртук, - поскаржився, просуваючи широкі плечі в отвір.
- О, не хвилюйся, місис Гарднер робить чудові латки.
Блеквіл лиш хмикнув.

- Поглянь, яке неймовірне небо сьогодні, - задерла голову вгору.
Легкий приємний вітерець лоскотав шию й оголені плечі, доносив ледь відчутний аромат квітів, що тільки но почали розпускатись. Заплющивши на мить очі, глибоко вдихнула.