Частина 3 "Довгоочікувана зустріч"

Ще з далеку я побачила захисні мури Нотерхолу.

- Не думала, друже, що колись доведеться повернутись, - промовила більше собі, ніж Громику, який швидко набирав темп, переходячи на галоп.

- Ціль візиту?- похмурий вартовий брами підозріло зміряв нас поглядом.
- Особисте запрошення Крістофера Блеквіла, магістра бойової магії академії Нотерхолу, - протягнувши листа чоловіку, я роззирнулась.

Схоже за останні кілька років страхи правителя тільки посилились. Мур значно повищав, з'явився широченний рів з підвісним мостом і пів дюжини вартових, що перевіряли кожного, хто хотів потрапити до столиці.

- Студентка?
- Колишня.
- Маєте зброю? - киваю на меч.
- Заборонені артефакти, зілля? - сканує поглядом.
- Ні.

Черга, що зібралась за спиною невдоволено загула.
- Та скільки можна? До вечора тут стирчати? В мене так весь товар зіпсується!

Але вартовий, з емоційним інтелектом цеглини, продовжував.
- Де плануєте зупинитись?
- А ви що відвідувати мене збираєтесь? - гаркаю, не стримавшись.
- Якщо буде потрібно, - нарешті чоловік повертає листа й відходить трохи у бік.

Дістав з кишені прозору кульку розміром з куряче яйце, яку спочатку обережно витер хустинкою, а після кілька разів потрусив. Нічого не відбулось. Схрестивши руки на грудях, глузливо спостерігаю за маніпуляціями.

Легенько постукав нігтем. Нічого.
- Зламався, - приречено видихнув вартовий.
- Господи, дайте сюди! - не витримую цих потуг й забираю ретранслятор.
Тричі прокручую половинки артефакту й кулька наповнюється блакитним димом.
- Не дякуйте.

- Черговий брами вартовий Теренс. До магістра Блеквіла прибула Кетрін Мілс, рівень магічного дару другий.
Кулька затріщала, й змінивши колір на зелений, погасла.

- Можете проходити, тільки не варто затримуватись довше аніж вам необхідно.
- Яка неймовірна гостинність. На все добре, Теренсе.

Колись квітуча столиця перетворилась на злиденне місто, що з кожним роком занепадало все більше.

Притуливши носову хустинку до обличчя, щоб врятуватись від їдкого смороду нечистот, я узяла Громика за повіддя й рушила на пошуки притомного постоялого двору.

Як розповідали нам на лекціях з історії, найбільший розвиток земель Синів Міля припав на правління короля Рігарда, мудрого та справедливого правителя. Завдяки союзу з туатами у країні процвітала торгівля, ремесла, цілительство.

Та найбільше уваги володар все ж приділяв освіті. Його гордістю стала магічна академія, яку було побудовано спільно з Катхаланом, тодішнім правителем Сіду.

Якщо вірити розповідям вони були не просто союзниками, а добрими друзями. Віддавши єдину дочку Ейр за радника Катхалана, правитель чекав на онука, але...

Під час чергового візиту Рігарда підло вбили. Туати заручившись силою та підтримкою потойбічних чудовиськ — фомор, знищили майже третину країни. В кривавому протистоянні загинула й вагітна принцеса з чоловіком Даміаном. Її тіло було знайдено в річці. За відсутності інших прямих нащадків, корона, а разом із нею, абсолютна влада дісталась племіннику Рігарда — недосвідченому й самозакоханому Ардену.

Хтось боляче смикнув мене за лікоть.

Я й не помітила як вузькою вуличкою забрела в малознайому стару частину Нотерхолу.

Зморщена, мов висушене на сонці яблуко, жебрачка міцно вчепилась, скрученими артритом пальцями, в моє плече.

- Пусти! - голосно крикнула, але вона наче й не чула.
Білі мутні очі дивились, крізь мене.

- Мертві повернуться з того світу, а живі займуть їх місце...зрадять тебе ...погодишся й пропадеш... - прошамкала беззубим ротом й моторошно зареготала, так що піднялось волосся на голові.

- А ну геть пішла, стара карга!!! - до мене підбігла висока приваблива дівчина, схопила під лікоть й потягнула за ріг.
- Йдіть швидше, міс! Магам тут не місце.
- Я просто шукаю кімнату... - проговорила розгублено.
- О, вулиця Химер це, мабуть, останнє місце де варто було б оселитись, - дівчина посміхнулась. - Добре, що я вас вчасно побачила.

- А хто ця жінка? - озирнулась, та старої вже не було.
- Морін. Місцева божевільна, тільки й здатна до смерті лякати перехожих, не беріть в голову.

***

- Ти й досі не позбулась цього монстра? - почула за спиною й мимоволі посміхнулась, продовжуючи розсідлувати коня.

Громик голосно заіржав й спробував вкусити чоловіка, що з легкістю ухилився від атаки.

Внутрішня пружина очікування зустрічі, що кілька днів стискала грудну клітину, нарешті розслабилась і я полегшено зітхнула. Напруга і страх зникли. В цьому весь він. Ось так просто. Немов бачились кілька днів тому, наче не було цих кількох років.

- Не раджу його ображати, - обернулась.

Майже не змінився. Хіба змужнів. Тонка павутина зморшок з'явилась в куточках уважних зелених очей. Високий, широкоплечий. Короткого русявого волосся вже ледь торкнулась сивина. Йому ж лише тридцять п'ять. Тонкі губи розтягнулись в іронічній посмішці. Такий собі денді - герой дівочих мрій.

- Тільки не кажи, що він зрозумів. Гей, монстре, я жартую, - чоловік, що також поглядом чіплявся за кожну зміну в мені, нарешті порушив довгу незручну паузу.

Клац! Пола дорогого двобортного сюртука таки опинилась у роті ображеної тварини.

- Громику, виплюнь!
- То це пес чи кінь? - витираючи хустинкою слину з одягу, уточнив Блеквіл.
- Поговори ще й точно залишишся без пальта, - хмикаю у відповідь.

- Завжди заздрив твоєму умінню знаходити спільну мову з усією живністю.
- Це називається емпатія, Крісе.

Я справді, з дитинства добре розуміла тварин, вміла чути їх, майже так само, як і людей. За що неодноразово отримувала добрячих стусанів, бо інші діти в сиротинці, вважали мене брехухою.