Частина 2 "Ведмежий перевал"

По обіді наступного дня, ми з Громиком нарешті досягли Ведмежого перевалу, що означав половину шляху до столиці.

І хоч магістр Блеквіл у своєму листі чомусь наполегливо рекомендував скористатись іншою дорогою, та втрачати два додаткових дні не хотілось. Більш того я й так затрималась, даючи пояснення працівнику відділу контролю використання магії. 

- Чув би ти тільки, як той бовдур верещав, коли щур впав зі стелі йому прямісінько на лису маківку, - кінь осудливо фиркнув.

- Його варто було провчити, навіть отримавши штраф і чергову догану. Дай згадаю... “Надто емоційна”- здається, таку помітку вніс слідчий до особистої справи. Що взагалі означає оце “надто”? - Громик скосив чорне око.

Базікаючи, я не помітила як ми минули порожню вартову башту. 
- Дивно, зазвичай вони беруть плату за переправу... 

Пришпоривши, направила коня до вузької стежини, що змією звивалась між скелястих кам'яних стін. Якщо вірити розповідям, цей гірський хребет був створений магами земель Синів Міля за наказом нинішнього правителя, щоб захистити столицю від нападів туатів. Та більше хотілось вірити, що це величне творіння яке своїми шпилями торкається неба, створила природа сама.

- Швидше, Громику! Я не планую змокнути! - небо почало затягувати чорними дощовими хмарами.

Маневруючи між дерев, я раз по раз прислухаюсь. Ведмежим перехід називали не просто так. Ці хижі володарі лісу не гребували підкріпитись мандрівниками, що самі йшли до волохатих лап. Нерідко на дорозі зустрічались пошматовані дорожні мішки, як нагадування, що обережність не буває зайвою.

Роззираючись, шкірою відчувала, щось не те. Зазвичай короткий шлях, попри небезпеку, завжди був досить людним, сьогодні ж ми не зустріли жодної живої душі.

- Може грози злякались, - непевно шепнула Громику, який все частіше сповільнював крок і насторожено косив смоляними вухами. 
В підтвердження теорії, перша важка дощова крапля впала мені за комір. 


***

Чоловік сидів в глибокому шкіряному кріслі й гортав старий фоліант, мружачись розбирав каракулі вицвілого тексту на пожовклих сторінках. Час від часу протягуючи руку до келиха поряд.

Порожня пляшка свідчила, що сидить він так досить давно.

На вулиці не вщухала негода. Черговий різкий порив вітру й хитка защібка не витримала. Голосно дзенькнувши шибками, вікно відчинилось навстіж, чоловік злякано здригнувся.

Холодне повітря ковзнуло по босих ногах, змушуючи піднятись. Та не встиг він зробити й двох кроків, як впав на коліна, відчайдушно схопившись за шию. Невидимий зашморг міцно стягувався на ній. Нестерпний біль пронизав потилицю, наче туди забили розпечений цвях.

- Б-б-б-реее-х-уун... - протяжний шепіт зазвучав у голові. 
- Хазяїне...бла...гаю — прохарчав, ледь дихаючи. 
- Мо-о-вчи-и! Я-я-я дав усе-е-е, що ти маєш-ш-ш... Владу-у-у, гроші-і-і, а ти... 
- Я знайду його! Клянусь! Я вже близько... 
- Мені-і-і потрібе-е-ен ключ... 

У двері гучно постукали. 

- Сьо-о-огодні-і тобі-і пощастилоо, та скоро я повернусь... 

Перед зляканим обличчям з'явився обрис роззявленої пащі й очей, що палали пекельним вогнем. 
Зашморг зник й нарешті, глибоко вдихнувши повітря, чоловік повалився на підлогу. 

***

Кінь повільно плентав розбитою ґрунтовою дорогою. Втомлено переступав, намагаючись оминути глибокі калюжі, що залишились від недавньої зливи. 

Виливши з чобіт залишки дощової води, я скористалась можливістю й послабила повіддя. Дрімала, заколихана мірним похитуванням. 

- Хрусь! - тренована рука блискавично схопила руків'я меча. Кінь лиш тріпнув вухами. 
- Знаю-знаю, час зробити зупинку. 
- Фррр. 

Два дні дороги давались взнаки, фізичне виснаження негативно впливало й на без того розхитані нерви. Руки дрібно тремтіли. Вже помітно стемніло, а в невеликому лісі, що розкинувся обабіч, взагалі було важко щось розгледіти. Долом клубочився туман. 

- Любий, ще трохи. За цим пагорбом, якщо пам'ять мені не зраджує, має бути трактир. Впевнена, там знайдеться тепле стійло й відерце свіжого вівса, - почувши про такі перспективи Громик помітно пожвавішав.

Так, саме за цим пагорбом, от тільки лісу тут раніше не було. Чи був? Востаннє я тут бувала років чотири тому, щось могло й змінитись. Але хіба ліс може вирости за кілька років, та й деревам на вигляд кілька десятків, точно не молодняк висадили. 

Тиша навколо, яку порушувало лише чвакання багнюки, гнітила. 

Не пройшовши й двох сотень метрів кінь встав як вкопаний. Під сорочкою, по спині пробігли сироти.

- Слухай, серед твоїх близьких родичів, віслюків немає? - спробувала присоромити Громика, що навідріз відмовлявся йти далі, аж поки ззаду не почула тихий посвист.

- Отакої! Гаррі, поглянь яка краля. В тебе часом сьогодні не день народження? - пролунав низький голос бандита за спиною.

- От дідько! - вилаялась собі під носа. - Що ж мені так щастить?

Тим часом Гаррі перегородив нам дорогу, перекидаючи ножа з руки в руку. 
- Ну, привіт, - реготнув, показуючи ряд гнилих зубів. 

- Цікаво, якщо зараз використаю магію, то знову збіднію на кілька золотих монет? - обмірковую й тим часом розглядаю ласого до наживи Гаррі. На місцевого не схожий, радше каторжник — утікач.

- Гей, дівко! Маєш гроші? 
- Звісно має! Поглянь тільки, який кінь у неї.

Віддавши перевагу зброї, я непомітно потягнулась до меча. 

- А ну, Білле, перевір її речові мішки, - трохи відійшовши гаркнув той, що Гаррі. 
Туман, що до цього стелився по землі, почав на очах густішати й клубочитись, мов живий. Не бачивши такого ніколи досі, я від здивування відкрила рот, боячись навіть ворухнутись.