Частина 1 (Двадцять три роки потому)

- Містере Недін! - висовую голову з вузького отвору, що слугує входом на старе запилене горище.

 Сітка з густої павутини, дбайливо сплетеної десятками павуків, огорнула мене, немов саван новопреставленого покійника.

- А-а-апчхи! Прокляття! Ну й де подівся старий скнара? 
- Містере Недін! 

Так сяк повернувши сукні й зачісці віддалено пристойний вигляд, я рушила вузьким коридором в пошуках зниклого роботодавця.

Насправді власник пабу або “закладу для знедоленої душі”, як сам любив його називати, мав не більше п'ятдесяти, але чи то пристрасть до алкоголю й безпутного життя, чи то погана екологія, додали чоловікові років зо двадцять.

- О, люба, ви так швидко впорались? - Недін знайшовся за стійкою. Широко посміхнувшись, зашаркав у мій бік. 
- Ви таки майстер своєї справи! Не перестаю дивуватись, що така обдарована відьма робить в нашому богом забутому селі.

- Магиня, Містере Недін! - виправляю ледь стримуючись, щоб таки не додати кілька бородавок на багряному зморшкуватому обличчі.

- Так-так... Я ж так і сказав! - жовтозуба посмішка стає ширшою. 
- Що ж роботу зроблено, а я трохи поспішаю, тому... - протягую долоню, щоб отримати чесно зароблену платню, - будьте ласкаві. 

- Ну, звичайно, - але замість грошей дістав заслинену хустинку й витер спітнілого лоба. - Міс Мілс, чи можу я розраховувати на вашу допомогу й надалі?

- Певно вам дешевше завести кота. Звертатись до мага, щоб позбутись щурів не бачене марнотратство.

- Не скажіть! Годувати цих дармоїдів, ось де справжнє марнотратство, - чоловік приречено махнув в сторону вікна, де на широкому підвіконні ніжились троє хвостатих. 
Я не стримала посмішки. 

- Шкода, та в будь-якому випадку, сьогодні ввечері я від'їжджаю. Тому не смію вас більше затримувати, містере Недін, - мені якнайшвидше хотілось вийти на свіже повітря з затхлого приміщення.

- Справді? Чи надовго, дозвольте запитати? 
- Поки не знаю. З'явились термінові справи у столиці, - цей обмін люб'язностями почав вже дратувати, і я раз по раз нетерпляче кидала погляд на двері. 

- Думаю, ви чули, що місис Недін кілька тижнів тому покинула нас й пішла до кращого світу... 
- Прийміть мої співчуття, але я не працюю з мерцями! 

- Ні-ні, що ви! - протестуючи замахав руками, мов вітряками. - Просто я іноді почуваюсь так самотньо... Тому хотів запропонувати вам підробіток, так би мовити, постійну роботу.

- Куди ви хилите? - брова мимоволі запитально вигнулась. 
- Я, як ви беззаперечно помітили, ще досить молодий, кх-кх, й маю певні потреби... 
Відчуваю як починаю червоніти, а десь в районі сонячного сплетіння закипає злість.

- Маю надію, що через спеку, ви мене з кимось сплутали, бо в іншому випадку... - шиплю. 
- Я добре заплачу, не варто відмовлятись, - чоловік захихотів, а очі хворобливо заблищали. 

- Заплатіть за зроблену роботу й попрощаймося! 
- Що ж як ні, то ні. Гроші в кабінеті, ходімо, - чоловік занадто легко погодився, що мало б одразу насторожити, але... 

Він, пропускаючи мене вперед, вказав на вузькі двері за стійкою. 

Варто було просто почекати та я з гордо піднятою головою зайшла в напівтемне приміщення й почула як за спиною клацнув замок.

Демонструючи спритність і силу не характерну віку, чоловік схопив мене за волосся й боляче вдарив, притиснувши до стінки. 

- Я звик отримувати, те чого бажаю, крихітко! - бридкий язик торкнувся скроні.

Страху не було, ні. Магія, підсилена люттю всередині забурлила мов ураган. В наступну мить Недін корчився на підлозі, всипаній друзками скла від розбитого вікна й кількох дзеркал.

- Старий козел! - клацнула пальцями й з усіх кутків й щілин почулось гучне шурхотіння й щуряче попискування. 
- Клята відьма! Що ти зробила?