Пролог

     
У розкішній спальні тьмяно жеврів камін, ледь освітлюючи просторе ліжко з оксамитовим балдахіном.

Перевертаючись з боку на бік, молода жінка, то провалювалась в неспокійний сон, то знов прокидалась. Образи, що яскравими спалахами з'являлись перед очима, були схожі на марення хворого.

Земля, змішана з кров'ю, перетворилась на в'язку багнюку. Спалах. Скроні боляче звело судомою, а перед очима з`явився образ Даміана, що сперечається з її батьком.

Спалах і картинка знов змінилась. Головна площа Селару поглинута вогнем, налякані туати намагаються врятуватись від жахливих потвор, що заполонили вулиці. Останній образ видається надто реальним й на якусь мить, Ейр по справжньому відчула жар полум'я й огидний сморід горілої плоті.

 - Ууу, - тихо простогнала, витерши холодний піт з чола. - Рано чи пізно це зведе мене з розуму.

 Дівчина, народившись у монаршій родині гойделів, ніколи не володіла магією чи надзвичайними здібностями. Спроби магів, яких батько вперто запрошував із пагорбів Сіду, навчити безталанну Ейр хоч найпростішим закляттям були марними, а іноді навіть небезпечними. Врешті решт володар земель Синів Міля махнув рукою й дав спокій доньці.

Допоки, під час одного з дипломатичних візитів туатів, молода принцеса не закохалась в головного радника правителя сусідніх земель, сильного й талановитого мага Даміана Рілдена. 

Не минуло й трьох місяців як люблячий батько підкорився бажанню дочки й благословив закохану пару, зміцнивши союз двох таких різних світів — магів і звичайних людей.

 Видіння стали з'являтись, коли Ейр вперше відчула поштовх дитини, яку носила під серцем. Моторошні картини, незрозумілі шматки минулого, теперішнього й, як згодом виявилось, майбутнього, переплітались тонкою павутиною, не піддаючись хоч якимось тлумаченням.

 - Даміане? - покликала тихо. 

Щось у підсвідомості змушувало зірватись на ноги й бігти, попередити. Але куди? Кого? І навіщо? 
Ейр прислухалась. Жоден звук не порушував тишу.

 - Це ж твоїх рученят справа? - прошепотіла, ніжно погладжуючи великий живіт. - Розважаєшся, лякаючи матусю? Еге ж? 

Відчуття тривоги й жахливої неминучості не відступали, продовжуючи жалити втомлений мозок. Глибокий вдих.

 Пояснивши цей стан майбутніми пологами й хвилюванням за дитину, жінка міцно заплющила очі й, накривши обличчя подушкою, спробувала заснути. 

Раптом полум'я спалахнуло яскравіше, а важкі портьєри на вікні сколихнулись. Посеред кімнати матеріалізувався чоловік. 

- Кохана, прокинься! Благаю! Ейр, чуєш? Потрібно тікати! Негайно! Грем допоможе вийти з міста,- донісся приглушений голос радника.

 Кинувши подушку на підлогу, дівчина протерла очі й сіла на ліжку, здивовано втупившись в коханого. 
- Про що ти говориш, Даміане? 
- Ну ж бо! - сильні руки вчепились в сорочку й добряче струснули її. 
- Нас зрадили! Катхалан мертвий! 
- Що?! - здалось це черговий жарт свідомості, варто тільки прокинутись і все зникне.

Зрадили...мертвий...зрадили...мертвий

- Ейр, твій батько убив Темного Володаря й відкрив перехід... 

Убив... Твій батько... Відлунювалось в голові, яка вмить спорожніла. 

- Який в біса перехід?! Даміане, цього просто не може бути! Як звичайна людина могла вбити архімага? 
- Рігард викрав зі сховища артефакт. Проти меча Нуада безсилий навіть архімаг.

 Ейр ніколи не доводилось бачити на обличчі чоловіка й тіні страху, та зараз безпомилково його впізнала. 

- Швидше, кохана, часу обмаль! У місті повно фомор, перехід потрібно закрити допоки вони не знищили усе й усіх. 
- Але чому мушу втікати? Я твоя дружина, матір твого первістка?
- Для мого народу ти дочка вбивці. Для гойделів тепер зрадниця, що носить дитину ворога. 

***

Морозний північний вітер не вщухав. Зривав з гілля сухе пожовкле листя, забігав наперед, щоб жбурнути в обличчя впереміш із пилом й дрібними камінцями, які з легкістю підіймав. Крутив-крутив і знов штовхав у спину, немов сам не міг визначитись — хоче пришвидшити чи зупинити дві самотні постаті, що йшли високим пагорбом.

Тендітна дівчина однією рукою опиралась на юнака, а іншою підтримувала чималий округлий живіт.

 - Я спробую перенести нас, - десь над вухом пролунав хриплий голос хлопця. 
- Даміан сказав, що ті чудовиська відчувають магію, не варто, - Ейр заперечно хитнула головою. 
- Тоді потерпи, залишилось зовсім трохи! Тільки зійти в долину, - перекрикуючи гул мовив він, постійно обертаючись назад. 

В'язкий білий туман, м'якими перинами, розстелився долиною попереду скільки сягало око.

 - Нам нізащо не знайти дорогу до храму, - дівчина важко зітхнула й розгублено зупинилась. 
В надії відчути хоч якийсь орієнтир, Грем випустив кілька пошукових імпульсів.

 - Ну, що? - перевела подих. 
- Сьогодні ніч Самхейн, туман поглинає будь-яку магію, він мов сама магія, - хлопчина скрушно похитав головою. - Знаєш, вони не випадково напали саме сьогодні. В цю ніч кордони між світами стираються. Відкрити перехід може навіть маг недоучка. 
- Або людина... - хлопець кинув.

- Але як тоді батькові це вдалось? Як він зміг їх розбудити? 
- Ейр, боюсь, він лише пішак. Хтось або щось змусило його показати їм шлях. І воно має бути неймовірно могутнім.

 - Греме, навіщо ти допомагаєш мені? - питання крутилось давно на язиці й не давало спокою. 
Брови хлопця здивовано піднялись. 
- Я знаю хто ти. Нічого не змінилось. 
- Зрадниця? Дочка вбивці?

Син темного володаря по дорослому подивився їй в очі. Ще вчора він був дитиною, малим бешкетником, а зараз перед нею стояв дорослий чоловік, в тілі осиротілого тринадцятирічного підлітка. 

- Ти мій друг. Кохана жінка Даміана. Цього достатньо. 

Черговий порив вітру жбурнув у носа в`їдливий запах гару. Густі чорні клуби диму й сажі підіймались високо над Селаром, столицею земель Сід.

 - Господи Всемогутній! Що це? - злякано прошепотіла Ейр. 
- Вони підпалили місто... - в очах Грема хлюпотіла ненависть і нескінченна лють, бажання кинутись назад і нищити нападників голіруч.