20

Чорний кінь повільно тягнув екіпаж містом, яке, схоже, майже відновилося після того, що сталося. У склярів Асін’ї було багато замовлень: після того, як люди Раґнара порозбивали всі вікна та вітрини, щоб туман повністю охопив це місце, вони працювали, не покладаючи рук. Лісбет насупилась. Місто приходило до тями з такою ж швидкістю, з якою зросталися її кістки.

Відвернувшись від маленького віконця, Лісбет дала шторці спокій і повернулась до Ансгара, що сидів праворуч. Він усміхався відтоді, як закінчилося напружене мовчання, а його люди привезли коробку з одягом та взуттям.

Одягом та взуттям, у якому Лісбет почувала себе відверто незатишно. Набагато затишніше їй було в брудному комбінезоні, у катакомбах. Це заспокоювало, а от шовкова сукня – ні. Шовк – не північна тканина. Це тканина південців, непристосована до суворих часів. А тут її ще й було забагато. Вона вся була оточена південською тканиною.

– Що сталося з рештою змовників? З Грей та Фоксом? – запитала Лісбет.

– Після того, як ти знищила туман, приперлась армія Кліссона разом з картузами, місто було оточене, – відповів Мадсен-молодший, знизавши плечима. – Звичайно ж, аспатрійці вдали, що їх тут взагалі не стояло. Вони увесь час окопувалися на площі Імператриці. А Грей втекла з Асін’ї, як тільки дізналася, що ти зробила з її людьми. Манґаванців зараз висилають із міста, всі дії Локі повісили на них. Здається мені, не без допомоги Фокса.

– Отже, Фокс ще на плаву й ховає у Венері Раґнара, – промовила дівчина.

– Схоже на те, – по обличчю Ансгара прослизнула дивна гримаса, лише на мить. Лісбет помітила її, поряд із серцем, що забилося швидше, але вирішила не звертати уваги. – Ти більше не можеш працювати на компанію Фокса. Ти не будеш працювати на Сизих Лисів, і це не прохання, не рекомендація, Лісбет.

– Наче я збиралася, – буркнула вона, спохмурнівши. – Я, щиро кажучи, навіть не задумалася про це. Потрібно попросити у Берньє інше завдання.

Він схвально кивнув, його рука повільно торкнулася її руки, переплітаючи пальці. Голосок у голові знову заверещав, що Ансгар надто близько, але дівчина не стала реагувати, залишила все як є. Ситуація, схоже, повністю перейшла в руки Мадсена, а Лісбет не мала сил чинити опір. У неї боліли ребра та спина, хотілося спати, а не огризатися з Ансгаром про те, наскільки то небезпечно – тримати її за руку.

– Добре, – промовив він, стиснувши її руку міцніше, усміхнувшись. – Ми з Фоксом та іншими домовилися не говорити про змову проти Кліссона. Тож не кажи також.

– За кого ти мене маєш, Ансгар? – запитала Лісбет, насупившись. – Я не дурна, щоб тріпатися всім про змову проти Кліссона в його чортовій столиці.

Ансгар знову кивнув головою. Судячи зі звуків зовні, вони нарешті в’їхали до порту. Ці звуки Лісбет не могла переплутати ні з чим. І вони були просто чудовими, нектаром для вух. Це було чудово – знову почути це.

– У мене є одна справа в порту, заїдемо спочатку туди, – Ансгар постукав по даху й екіпаж негайно зупинився.

– А що за справа? – дівчина виглянула у віконце й виявила, що вони приїхали у квартал біля моря, туди, де розташовувалася контора, але, не доїжджаючи до неї. – Хіба твоя контора не за рогом, нижче по вулиці? Чи ви перенесли?

– Не перенесли, – відповів чоловік, відчинивши дверцята й вискочивши на вулицю, а потім подав їй руку. – Прошу, міс Лундквіст.

Вона взялася за його руку й, підібравши поділ сукні, вибралася з екіпажу. Ансгар не відпускав її руки та продовжив:

– У мене великі плани на порт. Я хочу, щоб це місце заграло новими фарбами. Нові заклади, як в аспатрійців та кліссонців, але керувати ними повинні північани, лояльні люди.

– Розумію, – Лісбет кивнула й підняла погляд на порожній будинок з новенькою, тільки поставленою склярами, вітриною без напису та вивіски. – І що тут буде?

– Я хочу, щоби тут була пекарня. А там, – він вказав на ще одну порожню вітрину, – швейна майстерня. Там, – Ансгар повернувся й вказав на будівлю через дорогу, в якої вже працювали робітники, – буде ресторан. Ця вулиця стане однією з головних вулиць у порту. Вона поєднує нас і квартали кліссонців.

Чоловік повів її вгору дорогою, розповідаючи, що і де буде перебувати. Плани в нього справді були величезними, але Лісбет була здивована і висловила своє здивування:

– Але ж у порту є пекарня, і швейна майстерня є. І свічкова крамниця теж.

– Я запропонував усім, хто має власну справу, перебратися на цю вулицю. Не тільки північани повинні знати, що тут і де знаходиться, а курячим мізкам південців зручніше, коли все на одній вулиці, – відповів Ансгар, кивнувши у бік кліссонського району, а потім підвів Лісбет до будівлі, що розташовується на границі між двома районами. – Ходімо, треба проконтролювати роботу.

Лісбет здивовано озирнулася: вулиця виглядала як в одному з найкращих районів Скйорстада чи будь-якої іншої північної столиці. Ансгар перетворив звичайну вулицю, що спадає до моря й порту, на відмінне місце, і це після того, як манґаванці тут щось підривали! Дівчина повернулася до супутника, який завозився з ключами у шпарині та відчинив двері. Запахло новими меблями. Ансгар махнув рукою, закликаючи її піти з ним ще й усередину.

Майбутній магазин був місцем світлим та просторим. Світлі стіни з північними візерунками, стійка для продавця, кілька зручних на вигляд крісел й багато вітрин, подібних до тих, що були у квітковому салоні мадам Лапорт. Крізь наполовину скляні двері та велику вітрину в магазин проникало багато світла, а все навколо пахло нещодавно зробленим ремонтом. Давно Лісбет не відчувала такого запаху.