19

Лісбет розплющила очі й виявила себе серед білого нескінченного поля. Це було воно – засніжене, замерзле море. Товстий лід хрустів та рипів, а під ним гула товща води, а вітер у своєму божевільному холодному танці налетів на неї й защипав за щоки, розтріпав волосся. Він проникнув крижаними пальцями під сорочку, а потім вона відчула щось недобре.

Тихий гул під льодом, що наближався до неї. Це було… це було дитинство. Те саме почуття, яке народжувалося в грудях, коли наближався стрибун.

– Раз! Два!.. – долинуло з-за спини.

Лісбет обернулася й побачила, що стоїть на льоду. А на березі, що з’явився невідомо звідки за її спиною, юрмляться притулкові дітлахи й не тільки. Праворуч й ліворуч від неї вже готувалися інші бігуни. Ті сміливці, що наважилися бігти від Скарстейна до Свартика й назад. А потім щось під льодом наблизилося й разом зі словом “Три!” голосно розбило кригу знизу.

Ноги самі відштовхнулися від льоду, пам’ятаючи старе. Лісбет побігла прямо назустріч зміїному тілу, підстрибнула й, відштовхнувшись від м’ясистої спини, стрибнула ще вище. Лід зустрів її босі ноги ватяною легкістю. Їй не було холодно чи страшно. Дівчина кинула погляд на інших бігунів, що зважилися оббігати змія, й рвонула далі. Туди, де крізь туман було видно острів Свартик з його скелями й урвищами, таємничими печерами й, напевно, незліченними скарби на їхньому дні.

Лісбет бігла так швидко, що вітру варто було б бити її по щоках й смикати за волосся, але той лише гладив. Ніжно, наче вітерець раннього літа, коли розпускалися квіти й…

...вона зупинилася, але не на льоду, а посеред зеленого лука, повного чемерників. Дівчина озирнулася, приголомшено дивлячись на всі боки. У грудях засіла тривога. Вона несподівано згадала, що не може бігти. Ніхто не може бігти, коли його ребра перетворилися на жалюгідну кашу з кісток, плоті та, можливо, подертих легень. Можливо, якесь з ребер навіть пробило серце.

Позаду щось голосно й зі скрипом відчинилося, наче хтось відкрив старі важкі стулки воріт. Лісбет обернулася на звук, завмерла. Навіть ноги відмовилися тримати, й вона ледь не впала, лише дивом втримавшись.

Вальгалла була такою, як проповідував жрець у храмі. Гігантський чертог, у порівнянні з яким навіть найвищий воїн – крихітний, як кігтик горобця. Дах будівлі складався не з дощок або черепиці, а з позолочених щитів – найрізноманітніших, з різними знаками, символами й візерунками. Там були як невеликі щити, які робили для підлітків раніше, так і величезні, немов створені для велетнів. А стінами служили міцні бойові списи – також найрізноманітніші. Товсті, як стовбури сосни, звичайні та тонкі. Всі вони, немов за помахом чарівної палички, примикали один до одного, формуючи стіни.

До палацу Вотана вели гігантські кам’яні сходи, а ворота гостинно відчинені. Вони ніби питали: “Проходь, чого ти чекаєш? Час бенкетувати з ейнгеріями та богами!”

Звідти, з-за воріт, тягло запахом смаженого м’яса та меду. Зовсім не браги, тане пива, а справжнього, чудового меду, від якого на язиці було солодко, такий чудовий цей запах. З-за воріт долинали до слуху брязкіт зброї, який підбадьорювали крики та пісні всіма мовами Півночі.

Вона завмерла, опустивши руки й витріщаючись на ці ворота, на золоту смужку світла в них, й вслухаючись у чужі веселощі. Щось усередині просилося туди, всередину. Але щось ще відкидало і мед, і м’ясо, і веселощі, і поєдинки, і історію славних перемог.

– Чому ти не заходиш? – спитав високий бородач, що з’явився поруч, так само раптово, як і ворота у Вальгаллу. – Там твої предки, всі зібралися святкувати твою перемогу. Ти заслуговуєш бенкетувати з нами.

Його обладунки виблискували на сонці, як ті щити, що служать Вальгаллі дахом. Хотілося його послухатися, але Лісбет похитала головою й пробурмотіла:

– Не заслужила я жодних бенкетів. Я не змогла допомогти моїм друзям.

Воїн почухав бороду, сплетену в тонкі кіски. Одне його око було блакитним, як у когось дуже знайомого, а інше – зеленим, як свіже листя навесні. Лісбет відвернулась. Мабуть, це якийсь славетний воїн. Їх там таких сотні сидять, а вона що? А вона просто намагалася не почуватися марною. Намагалася зробити щось замість того, щоб не зробити нічого.

– Не полізу я зі своїм свинячим рилом до Вотана на уклін, недостойна, не заслужила. Соромно, – буркнула вона, обернувшись й натрапивши на туман. – А там що?

Воїн не відповів, тільки повів списом, й туман розвіявся, показавши порт Асін’ї. Все навколо було залито кров’ю: вона струмувала по стоках й зливалася в море, вона стікала по стінах будинків. І вона червоніла на такій болюче знайомій сорочці. Воїн запросив її підійти ближче й Лісбет, ступаючи босими ногами по траві, вийшла на мокру бруківку й зазирнула через плече комусь знайомому до болю.

На бруківці, біля чужих колін, лежав хтось схожий на неї, як дві краплі води схожі одна на одну. Лісбет присіла поруч, між двома жінками в білому, що клопотали над чужим тілом. Сорочка прорвана, ключиці зламані та стирчать, порвавши тіло і тканину. З рота її двійника текла кров, з носа теж. І вся та дівчина була якась бліда, нещасна, маленька.

– Хто це? – запитала Лісбет.

– Ти, – відповів незнайомець.

На бруківку поряд з блідим тілом сів ворон й каркнув, підбираючись до обличчя, щоб скуштувати око, але хтось зі знайомою спиною, смикнув рукою й щось гаркнув, відганяючи птаха. А білі жінки все майоріли та сновигали навколо, в якомусь панічному танку.

– Це не славетний бій, – пробурмотіла дівчина, вдивляючись у власне обличчя, гостре і бліде від смерті, що наближається. – Це заклання.

– Ти обрала битися, навіть знаючи, що не вцілієш, – промовив воїн за її спиною, й на мить здалося, що це зовсім не здоровий чоловік каже, а суворий старець. – Сховайся ти, залишилася б жива. Але не сховалась. Ти вважала за краще зламати собі кістки й порвати ними нутрощі, але брати участь у битві.