18

Ансгар не встиг нічого сказати, його перервав ще один вибух, і їх обох мало не сміло його хвилею. Манґаванці вже наближалися, але Лісбет тепер точно знала, що робити. Вона кашлянула й однією рукою торкнулася ребер, пропускаючи по них потік, а другу скинула вгору, хапаючись за нитку, яка тепер була на поверхні й не могла від неї вислизнути.

Яскраве, болюче світло від мільйонів іскор прийшло раніше оглушливого хрускоту її власних ребер, що ламались, наче були зроблені з черствого хліба. Немов хтось довкола несподівано зупинив увесь час, навіть час її власного тіла. Тільки погляд й голова рухалися, а Лісбет, наче заворожена, виявила себе оточеною мільйонами – не іскор, зовсім ні – зірок. Вона зачаровано насолоджувалася цією короткою миттю між тріумфом та пекельним болем.

“Мабуть, це…” – почав внутрішній голос, але за словом “це” прийшов хрускіт та біль.

Потік, пропущений кільцем навколо ребер, не дав їм розлетітися на шматки, як передбачав Фенрір, але кістки хрумтіли, наче солоні крекери. І на язиці смак солоний. Але своєї мети вона досягла. Бити по чужому адаптивному потоку – якась дурість. Яка дурість, якщо можна згодувати його своєму, агресивному.

Професорка Борн завжди захоплювалася людьми, які мають адаптивний аномальний потік. Вона вигукувала на лекції:

“Це справжнє диво, коли потік може підлаштуватися до інших. З таких людей виходять чудові лікарі!..”

Лісбет вищирилась й прогарчала з киплячою на губах кров’ю:

– З тебе вийде чудова закуска для мене.

І, мов відповідаючи на її злі слова, власний потік присмоктався до чужого, як п’явка, жадібно поглинаючи адаптивний потік якогось незнайомця, який, своєю чергою, почав вириватися й смикатися. Але тепер червоно-фіолетовій нитці було не втекти. Тепер, коли її знайдено, їй нікуди подітись.

Дівчина глянула на свої передпліччя зі здутими венами, а потім зашипіла від нового болю. Нікому не сподобається таке: коли потік ламає та зрощує кістки одночасно. Нікому не сподобаються легені, що рвуться, вирують кров’ю, та зрощуються одночасно.

– Лісбет! – крізь вату до неї долинув голос Ансгара. – Стій! Припини, у тебе кістки ламаються!

– Сховайся й не дивись! – закричала вона, бачачи, що туман швидко слабшає, а адаптивний потік втрачає владу над частинами чужих. – ЗАБИРАЙСЯ, АНСГАРЕ!

Він хотів щось сказати, але Лісбет випростала другу руку й дбайливо підняла тіло зі слабким потоком усередині. Ребра прохрустіли всередині неї, а потім не витримала ключиця. Осколок кістки порвав тонкий жировий прошарок й шкіру, здибившись під мокрою сорочкою, а потім одразу вправився назад й приріс на місце. Дівчина повільно опустила Ансгара на борт найближчого судна й вже обома руками вчепилася в чужий потік. Вірніше, у його залишки, які так і не встигли поглинутися.

Голоси вже були поряд. Коли Лісбет обернулася на них, то побачила людей. Смаглява шкіра, чорне волосся й очі, манґаванські обличчя й манґаванські слова, що злітали з манґаванських вуст. Потік агресивно сіпнувся, відриваючи останні шматки від червоно-бузкової нитки й туман зовсім вичерпався.

Усередині Лісбет із болем та кривавим присмаком грала симфонія. Але зовсім не симфонія краси, як у кліссонського поета з модної книги, яку так любила читати Колетт. Це була симфонія зламаних вщент кісток.

Лісбет відчула, як рот стрімко наповнюється кров’ю й сплюнула убік, закашлявшись. Манґаванці заповнили всю дорогу вздовж пристані.

“Цього року ми починаємо серію досить цікавих практичних занять”, - промовив професор Берньє в голові, й Лісбет гірко посміхнулася. Навряд чи тепер їй доведеться побувати на цих уроках.

“Вінсент Фокс скликав весь цвіт Асін’ї на вечірку у Венеру на честь свого новосілля. Ми можемо запросити панянок, але ти сама знаєш”, - додав Аксель.

Лісбет скинула руки, ребра запротестували й заверещали новим болем. Зламалася й зрослася ще одна ключиця. Дівчина рикнула від болю, вдивляючись в обличчя, всі як одне спраглі крові якомога холодніше. Серед них навіть стояла якась зла біла жінка, але її обличчя Лісбет не роздивилась. 

О, ці південці. У чому вони хороші – то це у вечірках й в стереотипах щодо північан.

Дихати стало тяжко. Груди ніби обхопили металеві обручі й продовжували стискати. Цими обручами був біль, який з кожною миттю ставав дедалі нестерпнішим. Кожному болю є межа.

“Чим менше повітря в легенях – тим менше розумних, але відлякуючих чоловіків речей ти кажеш. Кузена Тьєррі досі жах бере від слова “гібридизація”. Я майже впевнена, що в нього приступи паніки після цього почались”, – повчально заявила Колетт.

Лісбет усміхнулася. Напевно, це буде сумно – більше її ніколи не побачити. Позаду вона почула ще щось, чиїсь кроки. Ряди манґаванців ремствували, хтось сіпнувся назад. Навряд чи вони злякалися просто дівчисько. Навряд чи…

– Лісбет! – крикнув голос Ансгара Мадсена крізь вату.

“Лісбет. Яке напрочуд гарне ім’я. Я знаю про тебе все, мила Лісбет, а ти знаєш, хто я?” - промовив він зі спогадів.

“Що ж, в такому випадку, ваша стипендія, міс Лундквіст, дістанеться тому, хто її насправді заслуговує. Погодьмося, ви просто тут займаєте чуже місце, поки не знайдете підходящого жениха, – відповів жорстко професор Морель, навіть не підозрюючи, що незабаром на його душу і на душу ректора прийде той, хто змусить його передумати, а потім ще й розплата та ганьба у колі друзів з армії. – А тепер прошу мене пробачити, але мій робочий день закінчено. Гарного вечора”.

Ансгар Мадсен. Його присутність ніколи не була надто гнітючою. І він навіть тоді був схожий скоріше на щасливе цуценя, що біжить до рук, ніж на грізного північанина.

“Містере Мадсен, проходьте! Поснідайте з нами!”

“Це я із задоволенням, – Мадсен-молодший з’явився поряд з нею й промовив: – Мила, ти сьогодні маєш просто чудовий вигляд, гнів тобі пасує”.