16

Коли до слуху долинуло хропіння Ансгара з кімнати наприкінці коридору, Лісбет тихо підвелася з ліжка й озирнулася. Очі її звикли до мороку та серпанку, а переодягаючись, дівчина помітила в кутку стійку з сокирами. Тому часу на збори було витрачено зовсім небагато. Перевіривши шкіряні піхви з сокирами на стегнах – ремені стягували ноги неприємно та незвично – Лісбет тихо відчинила розбите вікно й визирнула, оглядаючи поле для діяльності. Пусто. Спокійно.

І ось вона вже збиралася вистрибнути, щоб потік пом’якшив падіння й допоміг приземлитися на ноги, коли двері за спиною рипнули. Хропіння стало гучніше, але разом з ним Лісбет почула короткий, тихий крок у кімнаті.

– Лісбет, – голос Ансгара звучав стомлено. – Я так і знав, що ти це зробиш.

– Ансгаре, це потрібно зробити, – відповіла дівчина. – І зробити треба раніше за інших, поки у нас ще є перевага. Як ти не розумієш?

– Як ти не розумієш? – спитав він. – У тебе зі зброї тільки мої дві сокири.

– І потік, який не дасть мене вбити.

– Потік, який можуть уповільнити або ще щось йому зробити, – огризнувся Ансгар, у його голосі не залишилося м’якості. – Я не хочу, щоб ти пішла туди й загинула!

Лісбет обернулася. Ансгар Мадсен стояв у дверях, дивився на неї, але не наближався. Він завмер чорною тінню, говорив скорботно й був уособленням мовчазного засудження, змішаного з неспокоєм.

– Відійди від вікна, – промовив Ансгар. – Там, зовні, вже міг початись поділ, ти не дістанешся до школи, а просто загинеш даремно.

Він мав рацію. Лісбет обпалило цією думкою, й горло наповнилося гіркотою. Вона небезпечна, марна, не може навіть за мапою збігати до академії. От настільки все погано. Дівчина опустила погляд й видихнула:

– А що мені робити? Я марна.

– Ти не марна, – відповів він, ступивши в її бік. Спочатку несміливо, а потім рішуче перетнув кімнату і взяв за руку. Так само рішуче. – Ти зібрала всіх разом. Вони ніколи не працювали разом, а ти зібрала всіх. Орли більше не гарчать на нас, а Вельви взагалі вперше приєдналися, вибравшись зі своїх кубел. Ти вже зробила більше, ніж усі разом узяті, тому що не схопися ти на стіл й не закричи, ми б зараз торгувалися, як південці, зганьбивши богів.

Слабка втіха. Дівчина хотіла щось сказати, але рука на її руці стиснулася трохи сильніше. Ансгар продовжив, промовивши:

– Я хочу вчинити правильно. І правильно – не пускати тебе на смерть у якомусь підворітті.

– Краще, щоб усі загинули, якщо нас застигнуть зненацька, правда? – буркнула Лісбет, насупившись. – Ансгаре, поза портом мої друзі. Я не можу знайти Віктуар, з якою ми вибралися з академії. А ще там Колетт та Аксель, Александр. Інші в академії. Я не можу просто сидіти тут у тебе під крильцем, поки з ними невідомо, що відбувається.

Ансгар осікся, хоч хотів щось сказати. Його рука здригнулася. Обличчя, трохи дивне, з викривленими від темряви рисами, застигло чорною маскою. Здавалося, він навіть перестав дихати. Лісбет дивилася на нього, не відриваючись. Їй навіть здалося, що до слуху долинає клацання думок-шестерень.

“І як ти могла не додуматися, що це може хропти хтось із його братів?” – невлад прослизнуло в голові.

– Залишся, – продовжив стояти на своєму Ансгар. – Або я піду з тобою прямо в рученята до манґаванців. Оце вони будуть раді нас з тобою бачити! Одразу нас нагодують лящами, а потім на найближчому ліхтарному стовпі повісять.

– Ти потрібен тут, – Лісбет махнула вільною рукою. – Ти вже почав ними керувати, вони слухаються тебе. Якщо ти підеш, хтось здогадається почати поділ, вирішувати, хто головний, порт ми втратимо.

– Або так, або ніяк, – огризнувся він, суворо бряцнувши голосом, мов ланцюгами. – Або ми йдемо вдвох, або ти лишаєшся тут.

– Ти не можеш ставити мене перед таким вибором. Це не чесно! - дівчина спробувала вирватися з хватки, але Мадсен-молодший чіплявся міцно.

– Це чесно. Ти турбуєшся про друзів, добре. А я ось турбуюся про тебе, – Ансгар роздратовано цикнув й додав: – Що, моє занепокоєння нічого не означає?

Вона відвернула обличчя, насупившись. Ансгар грав нечесно. Він намагався змусити її зробити вибір між друзями та рештою порту. І в обох випадках її точно гризтиме совість.

– Можеш вважати після цього мене покидьком, але я не пущу тебе. Ти залишишся тут, – викарбував чоловік. – Завтра розпочнеться евакуація, ти попливеш на кораблі із групою моїх людей. І коли все закінчиться, можеш злитися на мене скільки хочеш. Добре?

Лісбет насупилась, але все ж таки кивнула.

– Нарешті! – з полегшенням промовив Ансгар, запаливши лампу на старій тумбочці при ліжку. – Я сподіваюся, що цей кивок не означає, що ти вискочиш у вікно, як тільки я відвернуся. 

Кімната наповнилася тьмяним золотистим світлом, яке залило все навколо.

– Можеш залишитися тут, – буркнула дівчина, сівши на край ліжка, й почала відчеплювати від стегон і пояса сокири. – Ти маєш рацію, я не подумала про бучу, яка могла вже початися.

– Знаєш, ти рідко думаєш, як для людини, яка має такі хороші оцінки, – хмикнув він, звалившись на ліжко й блаженно зітхнувши. – Так, моє ліжко краще, ніж ліжко Еліаса. Ще й не хропе ніхто. До речі, ти хропиш?

– Ні, у мене з анатомією все нормально, – Лісбет коротко зиркнула на чоловіка, змірявши його обличчя поглядом.

У Ансгара Мадсена завжди було напрочуд спокійне обличчя, позбавлене надто яскравих емоцій, внаслідок північного виховання. Цікаве лице з типовими північними рисами. Хоч волосся його було темним, але очі – пронизливо блакитними, як небо першого сонячного ранку після довгої скарстейнської зими. Змії скалили пащі на його скронях, вказуючи на войовничість носія, на його жорстокість та хитрість. Можливо так і було.