15

У барі, що належить Мадсенам, стояв нестерпний гомін. Лісбет відсунула від себе кухоль з пивом, до якого не торкнулася. Тихо вилаялася, намагаючись зрозуміти, за яким принципом туман вибирає тих, хто має до нього імунітет. Незапланований імунітет виявився у тих, хто має ненормальний потік. Це з’ясувалося вранці. Потім виявили, що у членів угруповань брали зразки потоків. Мабуть, щоб забезпечити імунітет. Отже, туман якось впливає нормальні потоки й присипляє тіла носіїв.

І тут не було одне “але”.

“Так-то у мене ніхто зразків потоку не брав, – промовив Ансгар, відпивши пива з кухля й зиркнувши на лідера Кривавих Орлів, що закінчив розповідь. – Баба, яка його брала, подивилася й сказала йти”.

“Подивилася й сказала йти? – Лісбет насупилась, змірявши його поглядом. – Не сказала, чому?”

“Сказала, у мене буде імунітет й так, – відповів він, легковажно знизавши плечима. – Ще здивувалася сильно”.

Проте Ансгар мав цілком звичайний слабкий потік. Лісбет, скільки не заглядала, не могла виявити нічого особливого чи аномального. І тут знадобилася б допомога професорки Борн, але вона спить, як і всі інші. Дівчина подумки вилаялася вкотре за вечір. Шум навколо тиснув їй на вуха, заважав зосередитись. А це було необхідно в ситуації, що склалася.

Лісбет похмуро повернулася у бік Ансгара, котрий переговорюється з лідерами інших угруповань. Навколо вже точилися розмови про оборону порту, про те, як евакуювати мирних жителів та які будинки підійдуть для влаштування оборонних споруд. І в цій розмові вона, Лісбет, почувалася марною без потоку. Раніше вона могла хоч щось зробити, боротися нарівні з іншими, але тепер вона просто оточена потоком, неконтрольованим і небезпечним. Це нікуди не годилося.

Спіймавши на собі погляд  Ансгара у відповідь та його усмішку, дівчина пирхнула й відвернулася. Вона злилася на всіх навколо, на Раґнара, який ніс цілковиту нісенітницю про те, що змусить її з собою битися, на Ансгара, який ніяк не завадив зупинці її потоку. Але головним об’єктом пекучої ненависті стала сама Лісбет Лундквіст.

Вона спочатку народилася ненормальною й в ненормальну ж колиску була укладена. І на що сподівалася взагалі? На те, що донька п’яниць із небезпечним потоком зможе вибитися у люди? Мріяла про свою квіткову крамницю? Ніби хтось настільки руйнівний здатний створювати. Лісбет заплющила очі й заплуталася пальцями у волоссі, перекочуючи в голові тяжкі думи.

“Чомусь мені здається, що я в цій казці – лиходій. Хоча… хто знає, Лисичко Лісбет, може, все зміниться?” – згадалися слова Раґнара.

“І що він хотів цим сказати? Чого він заговорив про лиходіїв та героїв?” – подумала дівчина, неохоче піднявши повіки й побачивши, що до її столу наближається Ансгар.

Настрій у нього був недоречно чудовий.

– Добре, ми про все домовилися, – промовив він, всівшись поряд. – Криваві Орли патрулюватимуть порт, Сини Вотана займуться оборонними спорудами й виставлять вартових, а Вельви підготують мирних до евакуації. І ще до нас в останній момент приєдналися дрібні банди, вони разом із залишками наших людей готуватимуть вогневі позиції, зберуть усі боєприпаси.

– Добре, – відповіла Лісбет, кинувши короткий погляд на присутніх, які перемовлялися на різних діалектах й не виглядали так, ніби на них чекає битва, як мінімум з манґаванцями. – Є ще одне діло, Ансгаре.

– Яке? – чоловік закурив й простяг їй пошарпану пачку, запрошуючи пригоститись цигаркою.

– Катакомби Асін’ї. Ми повинні їх контролювати, інакше це зробить решта й матиме перевагу, – дівчина взяла цигарку й дозволила підкурити собі.

Дим з іскрами вирвався з її рота й освітив обличчя Ансгара. Чому він, цверг забирай, так радіє?

– Добре, я накажу комусь цим зайнятися завтра, – відповів Ансгар. – Вже пізно, ходім додому. Ти можеш поки що пожити у нас.

– Нікуди я не піду, – буркнула Лісбет, відвернувшись й знову затягнувшись сигаретою, до печіння в легенях та пирхоти в горлі. – Нам знадобиться мапа катакомб. Раз уже стемніло, піду в академію й візьму одну з копій.

– Ні, ти не підеш уночі через все місто до школи, – проричав він. – Я пошлю когось.

– Ні, не пошлеш, бо ця людина шукатиме її до самого Рагнарока, – огризнулася дівчина, підвівшись на ноги. – Я піду в академію, знайду нам мапу й повернуся в контору до світанку, а може, навіть раніше. Якщо не повернуся, перекрийте всі виходи з катакомб, які зможете знайти. Один точно є біля магазину Фенріра.

– Ти знаєш, що це небезпечно? – спитав Ансгар, схопивши її за руку. – Всядься назад й не роби дурниць.

– Я небезпечна, чи ти не розумієш? – Лісбет вдарила його по руці й рикнула: – Ти сам знаєш, що нам потрібна ця мапа. А я – найкраща кандидатура для її пошуків.

Він насупився, усмішка злізла з його вуст, як неякісна позолота опадає з поверхні. Лісбет знову спробувала зрозуміти, що ж не так з його потоком, але все виглядало цілком звичайним. Ансгар Мадсен все ще був володарем жалюгідного потоку, що підтримував життя його тіла, от і все.

– Ти їх об’єднала, – промовив він, кивнувши на інших північан. – Такого ніколи не було, але річ навіть не в цьому, а в тому, що я не хочу тебе відпускати.

Дівчина спохмурніла.

“Ансгар Мадсен, що в тебе в голові, як не тирса?” – подумала вона й несподівано для себе виявила інший шлях.

Раґнар діяв увесь цей час хитрістю, то що заважає взяти з нього приклад? Лісбет сіла назад за стіл й вирішила діяти інакше. Діяти хитріше. Дівчина кивнула у відповідь на запитальний погляд й смиренно відповіла: