13

Очі відкривалися з великими труднощами. Тяжкі повіки, налиті сталлю й сном, то підіймались, то опускались з жахливим гуркотом, який, здавалося, був лише всередині голови Лісбет. Або не Лісбет. Вона сама не розуміла, хто така тепер. Та чи існує взагалі.

Усередині повільно, надто повільно рухався потік. Зазвичай швидкий й гарячий, злий та спраглий до знищення, він був жахливо загальмований. Здавалося, серце б’ється повільніше. Голова не працює, а перед очима все перетворюється на кашу з облич та предметів. Зі слухом у цьому стані все було ще гірше. Лісбет намагалася кілька разів зосередити свій слух на чомусь одному, але все навколо було сплетінням всього. Какофонією.

Здавалося, неподалік хтось сидить та щось говорить, але наступної миті виявлялось, що тут нікого немає. Хоч би де не знаходилось це “тут”.

Через вічність Лісбет нарешті зуміла розплющити очі й жадібно почала розглядати все навколо. Її безсиле та безпорадне тіло з млявим потоком усередині та навколо, лежало у великому ліжку з балдахіном офітового кольору. Занадто велике, як для постелі, де можуть залишити бранця. По балдахіну ковзала срібляста вишивка – квіти та стебла рослин, листя. Нитки вишивки виблискуванням різали по очах, що дуже важко звикали до яскравого світла.

Навряд чи бранців укладають на м’які та шовковисті простирадла, на перину та на гору подушок. До того ж Лісбет, скільки б книг не прочитала, жодного разу не бачила, щоб хтось перевдягав бранця в нічну сукню, ніжну, як пелюстки вишні. Вона не прикута ланцюгом, потік все ще при ній, а хтось дбайливо поклав її у ліжко та ще й перевдягнув. Ким би не був цей Локі, він чомусь вирішив так вчинити після викрадення, що робило його моторошним й неприємним типом.

Сама кімната з ліжком виявилася практично казковою. Неймовірною, прекрасною. З усіма цими вазами, квітами в них й великими вікнами, через які видно чудовий садок. Погляд вихопив на краю ліжка стосик акуратно складеного одягу з папірцем, що вінчав його.

Повільно, так само повільно, як рухався в жилах потік, Лісбет піднялася. З великими труднощами взяла до рук папірець, що виявився запискою. Крива скарстейнська писемність, ніби написана незадоволеним юнаком – друковані літери, накреслені люто, кілька чорнильних плям.

«Ти тут не бранка, а гостя. Л.»

“Л. – це що? Локі?” – подумала Лісбет, обережно ступивши на холодний, ідеально відполірований паркет.

Потік, на її радість, поступово розганявся й ставав швидшим. Це означало, що після подвійної зупинки все поступово приходило до норми. Але ж скільки часу знадобилося для того, щоб повернути собі свідомість? Лісбет звела брови до купи, оглядаючись на всі боки й шукаючи сліди стеження. Тут не було нікого й нічого. Тільки відчинені двері у ванну кімнату. Ця кімната мала власну ванну кімнату.

“Хто ця чортова людина, якій належить місце? Принцеса? Імператриця? І хто такий цей Локі?” – продовжувала вдаватися в питання чи то гостя, чи все ж полонянка.

Дівчина насилу переодяглася в чистий й новий одяг. Сховала потворні щілини в ребрах під білизною, а потім під сорочкою, а біля ліжка знайшла ще й черевики. Новенькі, зовсім не такі стоптані й старі, як у неї. Лісбет спохмурніла.

“Що цьому Локі треба й що він вимагатиме за цю “послугу”?” – подумала вона, кинувши погляд в ідеальне дзеркало. Там знайшлись бліде обличчя з глибокими темними колами під очима та розкішна, життєрадісна кімната на фоні.

Нікому й ніколи на користь не йшла зупинка потоку, а подвійна – тим паче. Лісбет квапливо зв’язала несвіже волосся в кілька тонких кіс й стягнула його в одну, зав’язавши першим-ліпшим шнурком. Дзеркало показало північанку. Вона мала такий же вигляд, як до від’їзду в Асін’ї. Хіба тоді одяг був ношений й заштопаний, а чоботи – завеликими для неї та брудними, з чужої ноги.

Потік тим часом уже почав рухатися активніше, але щось нагадувало Лісбет, що краще не використовувати його зараз. Навряд чи вона пролежала в такому стані довше дня, а стати жертвою власної дурості та невміння дотримуватись визначеного терміну, якось не хотілося. Було вирішено діяти хитрішими та розумнішими методами.

Дівчина, мружачись, підійшла до вікна. Дуже обережно визирнула. Це був внутрішній дворик величезного особняка із чорною черепицею. В одному з вікон Лісбет побачила постать, що промайнула, й сховалася за шторою.

“Отже, тут я не одна, – дівчина заплющила очі. – Давай, думай! Думай, Лісбет, треба вибратися з цієї колотнечі та знайти твоїх друзів!”

Вона сіла на підлогу. Стиснула тремтячими руками скроні, похмуро морщачи лоба. Продовжила думати.

“Добре. Туману не видно у вікно, а особняк занадто великий, щоб перебувати в межах міста. Значить, або в Асін’ї ще стоїть той туман, який всіх присипляє, або Локі, хоч би ким він був, прибрав його. У такому разі мені потрібно знайти вікно з видом на Асін’ї. Дізнаюся, як далеко від міста знаходжусь заодно”.

Потік ворухнувся в грудях, наче прислухаючись до її роздумів. Оточена ним, Лісбет відчула себе куди впевненіше й пробурмотіла хрипким, немов не своїм голосом:

– Не підведи мене, друже. У нас одна й та сама мета.

“Однозначно потрібне зовнішнє вікно. Можливо, я зумію втекти звідси через нього й тоді доберуся до Асін’ї ще швидше”, – продовжувала гарячково думати Лісбет, шукаючи в кімнаті щось, що можна було використовувати як зброю.

Ким би не був Локі, він не подбав про те, щоб усунути всі можливі варіанти інструментів для втечі. Лісбет сунула в черевик складаний ножик для паперів з гострим невеликим лезом. Знайшла у ванній кімнаті, в одній з непримітних скриньок, бритву з чорним руків’ям. Вона вже скоро надійно заховалась у рукав сорочки.

“Треба забиратись швидше. Якщо хтось відчує, що мій потік рухається… вони дізнаються, що я прийшла до тями й намагаюся втекти”, – дівчина з досадою вишкірилася ще одному своєму втомленому та негарному зображенню, недостойному дзеркала, в якому знаходилось.