12

Ніколи раніше Лісбет не почувала себе так погано, як у цій пішій подорожі катакомбами. Здавалося, підземні коридори триватимуть вічно, що Фенрір завів її в нікуди й тепер зробить щось погане. Але він продовжував іти вперед, блукати коридорами та звірятися з мапою час від часу.

А найнеприємніше для Лісбет – час від часу Фенріру доводилося нести її на спині. Тому що потік, що виявив новий вихід з тіла, перебудовувався. А ще норовив вирубити свого носія.

В такі моменти ноги підкошувалися, ставали ватяними. Перед очима все темнішало. Лісбет же злилася й знов просила Фенріра про допомогу. А той – знову присідав, щоби вона забралась до нього на спину. Ну, можна ж було перебудувати потік, як це робила професорка Борн, але ж ні. Цей сільський йолоп врятував її життя, але водночас – зруйнував. 

Що буде, якщо хтось дізнається про наявність тих двох дірок? Що станеться, якщо хтось помітить, що її потоку стало забагато? З огляду на тип нічого хорошого не відбудеться. 

Лісбет насилу вдалося підкорити цей інструмент для вбивств усіх навколо. Насилу змогла переконати приймальну комісію академії, що вона безпечна для навколишніх, а тепер... хто знає, що тепер станеться, коли дізнаються?

Втім, до світанку ця довга й втомлива подорож добігла кінця. Лісбет побачила світло наприкінці тунелю й видихнула з полегшенням. Нарешті не треба терпіти потік Фенріра поряд із собою. Нарешті не доведеться просити його про допомогу.

– Як дійдемо до кінця катакомб, віддай мені мапу, – промовила дівчина, дивлячись у спину супутникові.

– Як хочеш, – відповів він. – Але я б на твоєму місці не ліз в це місце.

– Мені треба знайти Віктуар, а ще – якось зустрітися з друзями, – огризнулася Лісбет. – Тож мапа мені потрібна.

– Ти тиждень відходитимеш, а потім пристосовуватимешся до нового виходу потоку, – зауважив Фенрір, прискоривши кроки. – Поки та хрінь в Асін’ї не пройде, маю намір жити у старих друзів. Ти можеш там залишитися.

– У твоїх старих друзів із Гелефйорда?

– Так. Щось не так?

– Не хочу вашу компанію пригнічувати своєю присутністю, – промовила дівчина, сунувши руки в кишені комбінезона. Той був брудним повністю: від штанин до коміра. – Сама якось розберуся. Потік же захистить мене у разі смертельної небезпеки?

– Захистить, – він обернувся ненадовго, а потім продовжив іти кудись, куди сам знав. – Але сама подумай: тебе шукає якийсь Локі. Його посіпаки вміють зупиняти чужі потоки. Зупинений потік не захистить від смерті. Схоплять й тобі кінець.

Вони знову повернулися у розмовах до Локі. Лісбет насупилась, згадавши про те, що сталося. Згадала й вираз обличчя Ансгара. Ясна річ, він вплутався в якесь лайно. Звісно, він втрутив у це Синів Вотана. Скоріш за все, це державний переворот. Ким би не був Локі, він паралізував усю столицю й шукає людей з ненормальними потоками.

І Фенрір мав рацію, коли говорив, що нічого доброго не станеться, якщо її помітять та схоплять.

– Можливо, цьому типу потрібні чужі потоки, щоб підтримувати туман, – сказав гелефйордець.

– Не можна добути з іншого його потік, – відповіла Лісбет, відчувши нудоту від єдиної думки про таке.

– Можна, – голос супутника прозвучав з огидою. – Повір на слово, навіть витягування половини потоку – дуже хвороблива процедура.

– Звідки знаєш?

– Коли почалася війна, мені було п’ятнадцять, – Фенрір прозвучав ще похмуріше. – Кліссонці так нас катували в полоні. Витягували частину й дивились, як ти кричиш та сциш під себе від болю.

Знов тиша. Лісбет, хоч і хотіла щось сказати, вирішила прикусити язика. Її ніхто не катував. Але усі знали, що вона зробила. З нею повелись як із маленькою заручницею потоку, жертвою природи. Хоч коли її схопили кліссонці, було страшно. Дуже страшно. Лісбет думала, її збираються убити або якось покалічити. Але вона досі була жива. Хтось відвів її до кліссонських монашок.

Хтось… страшний. Дуже страшний. Хтось, хто був страшніший від усієї армії Кліссона з невідомих причин.

Розповіді про те, що творили кліссонці з дорослими, захопивши їх у полон, жахали. Точно так же, як і розповіді кліссонців про “гостинність” скарстейнців.

“Скарстейнці б’ються, як розгнівані боги війни, яким приносять жертви. Вони люті, безжальні, безстрашні”, – писав якийсь письменник, котрому довелось служити й потрапити у м’ясорубку, яку влаштувати на Скарстейні.

– Тобі нічого не було за вбитих солдатів? – запитав гелефйордець, мабуть, вирішивши розбавити ситуацію.

– Ні, – Лісбет насупилась. – Мене виправдали – у п’ять років ніхто не контролює потік. Я не якийсь там малолітній злий геній, як писала пропаганда. Ніхто на Скарстейні не вирощував армії дітей-убивць. Але, ясна річ, потім від мене тримались якомога далі. Через потік.

– І що, не знайшлося нікого, схожого на тебе? – Фенрір сповільнив кроки.

– А знаєш, був один хлопчина, Раґнар. Наші батьки напивались разом, – дівчина згадала про майже забуте обличчя. – Після війни ми потрапили в один притулок. В нього теж був атакувальний потік, так що він зі мною трошки возився. Напевно, він був моїм другом, хоч я й не впевнена, що ми не родичі. Забагато дітей з атакувальним потоком в одній компанії алкашів. А в його батька якраз такий і був.

– Що сталося з Раґнаром?

– Не знаю. Через рік він втік із притулку на китобійне судно, – Лісбет знизала плечима. – Ніколи його більше не бачила. Тоді йому було дванадцять, отже, зараз років двадцять шість, якщо не спився й не помер десь.