10

В садку Онікса панували приємна тиша та спокій. Лісбет закінчувала роботу над проєктом, додавала останні деталі до своєї роботи й подумки собою пишалася. Ідея відмовитись від проєкту тепер здавалася такою дурною, що дівчина навіть усміхнулась минулій собі. Як це було безглуздо – відмовитись від такого простого завдання!

І прямо посеред цих думок по спині пробіг неприємний холодок, наче хтось подивився прямо їй у потилицю. Потік напружився. Обережно піднявся всередині й розпростерся навколо тіла, захищаючи носія. Лісбет озирнулась, але в садку нікого не було. Дівчина подивилась на Онікс. Чорний будинок знов став якимось гнітючим й тепер нависав над нею, наче потворна темна примара. Чорні вікна дивились з німим докором. Неначе то взагалі не будинок був, а щось потворне та вічне, як цей світ. Лісбет ковтнула клубок в горлі. Слина від тривоги та страху стала в’язка й кисла.

Вітер заплутався у цвіті гліцинії, зашепотів собі там. Лісбет застигла на місці, вирячилась перед собою. Здалось, що то не просто вітер шепоче в гілках гліцинії, а хтось стоїть за стовбуром та тихо говорить щось. І шепіт той був тихий та зловісний. Мурашки пробігли по спині, коли Лісбет розпізнала жіночий голос.

“Привид! Привид Чорного Особняка!” – подумки скрикнула вона й скам’яніла. Сил зрушити з місця просто не було. Тільки страх.

Передпліччя почало нестерпно колоти, наче під шкірою з’явились та метушливо рухались сотні голочок. Шепіт став гучнішим.

– Величне полум’я, підвладне лише одному, нехай знищить тих, хто поганить землю істинних богів, – хрипко промовив їй на вухо грубий жіночий голос. Скарстейнською мовою.

Лісбет здригнулась та обернулася.

Все навколо занурилось у темряву з якої на неї дивився череп, а в проваллях очиць світились золотом вогники. Дівчина скрикнула й відскочила. Морок розвіявся. Це знов був садок Онікса. Затишний та красивий, сповнений пахощів природи. Але у вухах Лісбет досі стояв той зловісний хрипкий шепіт, а плече відчувало доторк холодної сильної руки.

Дівчина стулила повіки й глибоко вдихнула, відчуваючи серед квіткових пахощів запах горілого, крові та сталі. По тілу пройшли мурашки. Лісбет знов відкрила очі й поглянула на будинок. У вікні на другому поверсі стояла незнайома фігура. Лісбет пригледілась. Рудий чоловік в простій сірій сорочці, дивився на сад, схрестивши руки на грудях. Його вуста рухались. І в момент, коли Лісбет подумала, що це ще один привид, чоловік позирнув собі через плече та, жестикулюючи, став мовити щось у глибину кімнати. Дівчина заспокоєно видихнула. Всього лише партнер містера Фокса. Нічого страшного.

“Годі вже всюди бачити привидів, дурепо! Тобі потрібно дізнатись більше про Фенріра. І завтра видасться чудова можливість”, – вперто подумала Лісбет, посміхнувшись.

Професорка Борн. Вона точно щось розумне розкаже про цих гелефйордських потвор. А інформація зайвою не буде.

Ніколи раніше Лісбет так не поспішала до академії зранку. Вона вийшла з дому раніше, сіла на велосипед і закрутила педалі так швидко, як тільки дозволяла не найзручніша спідниця та черевики. 

Вранці сильно похолоднішало, Асін’ї накрило туманом, що наповз із порту. А ще мрячив мерзенний дощик. Люди старанно ховалися під парасольками, куталися в плащі та шарфи, але Лісбет мчала вперед.

Вона крутила педалі так швидко, ніби за нею гналися всі монстри, які здатний вигадати людський розум. Дівчина точно знала, до кого звернутися, щоб дізнатися про гелефйордця. 

І вже трохи згодом Лісбет готова була тріумфувати, коли виявила, що потрібна людина сидить у своєму кабінеті й готується до занять, на самоті.

– Ой, міс Лундквіст, – професорка Борн, викладачка контролю потоку, усміхнулася, але з легкою настороженістю. – Що вас привело до мене? Щось із потоком? Ви так захекалися, ніби пройшли весь шлях до мене бігцем.

– Ні, – дівчина похитала головою. – Я зацікавилася типологією аномальних потоків. Може, ви могли б розповісти мені трохи більше? Якщо у вас буде час, і якщо я вас не затримую, ясна річ.

Блакитноока професорка, наймолодша з усіх, хто викладав у Турмаліновій академії, несподівано витріщилася на неї так, ніби не вірила своїм очам. 

Лісбет, що вже знала про професорку Аманду Борн, так це те, що всі недооцінювали її науку і предмет. Всі бачили в ній тільки людину, яка допоможе розібратися з потоком, якщо він аномальний. Але Лісбет точно пам’ятала, що викладачка має об’ємну й талановиту наукову роботу за типами аномальних потоків. Аманда Борн досліджувала понад тисячу різних потоків аномального складу, а ще – описала їх.

– Що саме вас цікавить? – Борн усміхнулася з дивовижною радістю та надією в очах. Жестом запропонувала присісти.

– У людини через аномальний потік у дитинстві випав весь волосяний покрив, – Лісбет присіла за стіл.

– І він вижив?

– Так, зараз йому близько тридцяти років на вигляд.

Аманда зміряла її недовірливим поглядом і засміялася, промовивши крізь сміх:

– Ви жартуєте так зі мною? Міс Лундквіст, ушкодження такого типу смертельні. Ніхто не здатний вижити на термінальній стадії. Так, існують певні практики, – професорка похитала головою, – але це не більше, ніж релігійні забобони.

– Релігійні забобони? – Лісбет насупилася, навіть не помітивши, що вся напружилася, наче кицька перед стрибком. Вперлася спітнілими долонями в край стільниці. – Наприклад?

– Наші дослідники виявили на тілах загиблих північан отвори штучного походження, – професорка Борн скривилася, немов від огиди.

– Свищі, чи що? – ошелешено перепитала Лісбет, коротко зиркнувши у вікно, за яким щось дивно зашуміло. – Штучного, значить… це чиїхось рук справа?

– Саме так, – відповіла Аманда. – Але… ви це теж чули?

– Ага, – вона кивнула, знову глянувши у вікно й почувши ще один далекий гуркіт. – Що це?

– Не знаю, але звучить дуже підозріло, – професорка Борн піднялася з-за столу й повільно, дуже обережно підійшла до вікна. Буквально підкралася, а потім завмерла, видихнувши: – О, боже, Лісбет!.. У місті пожежа!..