9

– І що ти робитимеш з цією інформацією? – спитав Аксель, коли Лісбет переповіла йому під час тренування все, що дізналась минулого дня.

Звісно, вона змовчала про те, що головний підозрюваний – гелефйордець. Нема чого Акселя зайвий раз змушувати непокоїтись. Він і без того останнім часом трошки дивний.

– Поки не знаю, але з цим мужиком треба бути обережними, – відповіла вона. – Атакуй. Давай.

Аксель невдоволено пирхнув:

– А сенс мені з моїм зцілюючим потоком до тебе лізти? Ти все одно відіб’єш.

– Спробуй зробити так, щоб не відбила, – мовила Лісбет, ставши у захисну стійку. – Давай, зцілюючий потік може накоїти лиха, якщо правильно прикласти силу.

Про це вона знала не з чуток. На Скарстейні якось бачила чоловіка, який своїм зцілюючим потоком такого наробив, що страшно навіть подумати. І одне з його “проявів мистецтва”, як той казав, теж бачила.

Звісно, Акселю до такої темної майстерності ще далеко, але усе одно його потік досить сильний.

– Батько щось підозрює. Здається, він щось знає про мене і… ти зрозуміла. Коротше, я наробив дурниць вдома.

– Чекай. Яких таких дурниць? Ти ж не втік з дому? – Лісбет одразу ж викинула з голови думки про страшну знахідку, на яку вони з Раґнаром натрапили в дитинстві.

– Що? Ні! Вчора батько запитав, чому я постійно пропадаю з Александром, – Аксель заговорив тихо, забігавши довкола очима, щоб їх ніхто не підслухав. – Запитував, чи не потрапив я до поганої компанії, і ще… питав, чи маю я когось в академії “на увазі”. Я запанікував, бовкнув батьку, що зустрічаюсь із тобою, думав, він заборонить, бо ти… ну, ти розумієш.

– Бо я безприданниця, – продовжила Лісбет, й бровою не повівши.

– Ти не ображаєшся на мене?

– Звісно, ні! – дівчина усміхнулась, поплескавши друга по плечу. – Слухай, це дуже розумний крок, ти молодець, що таке вигадав.

– Не молодець, – буркнув Аксель, набурмосившись. – Батьки наче сказились. Коротше, вони влаштовують вечерю і хочуть, щоб ти завтра прийшла з ними поїсти. Боги, Лісбет, я такий дурний! Нащо я взагалі вв’язав сюди тебе? Що тепер робити?

– Зроби глибокий видих й почекай трошки, до нас Морель преться, – Лісбет зиркнула на професора, що помітив їхню розмову та вже йшов, щоб дати прочухана.

Аксель кивнув. Вони знов приступили до виконання програми завдання. Хлопець сконцентрував у руках енергію, пішов в атаку. Лісбет послабила власний потік й стала у захист, відбиваючи удар за ударом. У повітрі засвітились червоні та золоті іскри.

Морель пройшов поз та пішов собі далі, незадоволено глипнувши на Лісбет. Дівчина провела його обережним поглядом і прошепотіла:

– Так, пішов. Нумо думати, що нам робити.

– Як “що”? Я повинен зізнатись, що набрехав! – Аксель почав панічно заламувати руки. – Ансгар мене уб’є. Може тебе він убити не зможе, але він уб’є мене. Лісбет, я не пристосований до бійок! Я повинен сказати батьку правду!..

– Чекай-чекай! – Лісбет схопила його за зап’ястя. – Ніхто тебе не уб’є. Чого він взагалі має тебе убивати?

– Тому що ти йдеш до нас на вечерю!

– По-перше, Ансгар знає, що ти мій друг, я маю право ходити до друга на вечерю. А по-друге, яке його діло, куди я ходжу? Не кажи батьку нічого. Хто точно тебе уб’є – то це він! – прошипіла дівчина. – Зробімо так: я прийду на вечерю, якраз буду у вашому районі під вечір. А за тиждень начебто “розійдемося”.

– Я мушу поговорити з Ансгаром! – Аксель продовжував панікувати. – Піди зі мною до Ансгара, Лісбет, будь ласка!

– Нащо?

– Розв’язуватиму це питання, як чоловік. Скажу, що я ніяк не претендую на тебе, а потім на колінах благатиму не різати горлянки моїй родині.

Лісбет не стрималась й пирхнула від сміху. Це ж яким страшним всі навколо бачать Ансгара! Аксель подивився на неї у розпачі. Дівчина зітхнула й буркнула:

– Пробач, це нервове. Підеш зі мною до Ансгара, щось скажемо.

– Дякую! Дякую тобі!

– А тепер нумо виконувати завдання, бо Морель нас на ремені поріже.

Аксель кивнув та й від радощів почав атакувати навіть сильніше, ніж очікувала Лісбет. Дівчина посилила захист і продовжила працювати, подумки посміюючись з того, яким по-дурному страшним бачить Ансгара її друг.

Коли заняття закінчилось, дівчина розійшлась із друзями. У жіночій роздягальні було більше вільного місця, але не через якісь приємні події. Тільки тому що якийсь Морель ненавидить жінок, купа талановитих дівчат просто пішла з дисципліни вчитись тому, що їм не подобається.

У коридорах академії було пустувато. До перерви ще двадцять хвилин – не менше, а Аксель з Мікаелем десь затримались. Тому Лісбет прийшла сама й тихенько почимчикувала до бібліотеки. Це здавалося хорошою ідеєю, аж доки вона не зіткнулась там з Шампань.

Без своїх міньйонів та неприємного, презирливого виразу обличчя, вона не виглядала як місцева королева. Лісбет навіть не впізнала її спочатку, настільки нещасною виглядала та відчувалась Шампань. Дівчина стояла коло стелажа з книжками про мистецтво Кліссона, але особливо ними не цікавилась і, здається, навіть трошки плакала, розглядаючи страшний, чорний синець на передпліччі.

– Хто тебе побив? – запитала Лісбет, тихо наблизившись до Шампань.

Та від несподіванки гучно шморгнула носом й гнівно зиркнула на Лісбет:

– А тобі-то що, Лундквіст? В подружки набиваєшся?

– В тебе подруг нема, тільки міньйони. Тому тобі тут соплі ніхто не витирає, – пирхнула дівчина, знизавши плечима. – Хочеш – зцілю. Такий синець надовго залишиться, не зможеш носити свої сукні.