7

Коли Лісбет підійшла за Ансгаром і побачила те, на що він дивився, зойк сам собою вирвався з горла. Незнайома жінка з вирваним оком була прибита до дерева довгим списом. Це був білий день, навколо вже зібралися роззяви, а якійсь кліссонці навіть стало погано, і вона зомліла, а її компаньйонка намагалася привести нещасну до тями. Але зовсім не роззяви та не паніка, не труп і кров, що текла по дереву, привернули увагу.

Лісбет відчула залишки потоку. Всюди: на жертві, на списі, у її крові. Дівчина торкнулася решток, що вже вислизали, кінчиками пальців і відмахнулася від Ансгара, намагаючись вловити, зрозуміти, кому такий потік може належати, але весь час підказка втікала, наче… потоків було кілька. Рот наповнився гнилим присмаком, у якому вгадувалися і криваві мерзенні відтінки. Вона майже намацала знайому нотку, майже дісталася, коли…

– Ходім звідси, – гаркнув Ансгар, смикнувши її за руку і потягнувши геть. – Поки картузи не приїхали.

– Зачекай! – скрикнула Лісбет, намагаючись виборсатись зі сталевої чоловічої хватки. – Ансгаре, трясця твоїм предкам! Я відчула там потік, і готова посперечатися, він належить тому лисому з рунами на пиці!

– Заціпся, інакше я тебе придушу, як котя! – рикнув він. – Ти нічого не бачила і ніде не була, зрозуміла? Ми стояли на перекурі!

– Але я можу допомогти.

Лице Ансгара стало непроникним і крижаним. Він звернув у бік порожньої стежки, що вела до давно зламаної й зарослої кущами альтанки, і потягнув Лісбет, невблаганно, неначе на страту. Його серце билося, дихання стало злим, на межі з гарчанням. Не треба було мати неймовірної сили потік, щоб зрозуміти: Ансгар на щось розлютився. Він зупинився тільки в альтанці. Різко повернувся та небезпечно загарчав:

– Лісбет, ти нічого й нікого не бачила. У порту геройства ніхто не оцінить. Ясно?

– Ні, не ясно, – огризнулася дівчина. – Хтось убив уже чотирьох жителів Півночі, в порту. Твій батько…

– Мертвий! І якщо не хочеш піти за ним – стули писок і вдай, що нічого не бачила, – відрізав він, нависаючи над нею і намагаючись задавити ростом.

– Хто той лисий тип?

– Ти погано чуєш мене? Чи ти якась недоколихана? – Ансгар штовхнув її на стару кам’яну лаву. – Сидіти! Не лізь до лисого типа, ясно?

– То ти знаєш, хто він? – дівчина спробувала піднятися, але груба рука посадила її назад. Без насильства, певно, не обійтись. – Що ти робиш, одоробло? У порту вбивають жителів Півночі. Маю чекати, поки цей псих почне полювати на мене? Чи на моїх друзів?

Запанувала тиша, в якій Ансгар тиснув на Лісбет поглядом. Тяжким і похмурим поглядом блакитних очей, який прибивав до лави, змушував почуватися незатишно та неприємно, навіть при тому, що вона могла б його розірвати на дрантя, просто чхнувши не так, як треба. Центри сили змістилися, тепер Ансгар був головним.

– Сиди на своїй сраці рівно і мовчки, Лундквіст, – прогарчав він. – Інакше я тобі шию поламаю власними руками.

– Як тій манґаванці? – Лісбет небезпечно вишкірилась. – Скільки їй було років, не нагадаєш? Сім? Чи шість?

А тепер центр сили зрушив назад. Лісбет переможно посміхнулася, піднявшись з лави й підійшла до Ансгара впритул, шкірячись далі. Гарна це була думка – дізнатися про всі злочини Ансгара Мадсена.

Її потік розгорнувся на всю альтанку, повністю оточивши Ансгара, який дивився так, наче не відчував шаленого злого тиску навколо себе.

Дівчина тицьнула його пальцем у груди, загрозливо прошипівши:

– Ну, давай, рум’яний південцю. Давай. Покажи мені, хто тут головний.

– Я не південець.

– Ти – жалюгідний, теплокровний південець, – реготнула Лісбет, натиснувши на нього з усіх боків, і на силу стримуючи потік від роздирання хлопця на шматки. – Ти тільки й можеш, що з манґаванськими дітиськами воювати та вагітних бабів копати.

– Не смій називати мене південцем, стерво! – загарчав Ансгар, схопив її за горло, і струснувши.

Потік одразу піднявся спіраллю і пройшов крізь тіло слабким розрядом. Лісбет не стала зупиняти, лише трохи пом’якшила удар, щоб не зупинити серце. Ансгар смикнувся і відпустив її, впавши на коліна. Лісбет перехопила його руку, занесену для удару, дурного, нерозумного, і заломила за спину, упершись коліном у лопатки чоловіка.

– Ви, чоловіки, у мене вже в печінках сидите, – огризнулася дівчина, викручуючи руку Ансгара до хрускоту. Чоловік загарчав, намагаючись вирватися. – Я тобі не дівчинка, яку можна мацати, переслідувати та затикати, коли подобається. Я зі Скарстейна, і не просто з села десь в тайзі, курво. Я зі Скйорстада, там таких як ти на сніданок їдять. Кажеш, твій порт? То відшукай у себе яйця і розберись із вбивствами.

Вона відпустила руку Ансгара і, штовхнувши того в спину, вийшла з альтанки. За спиною пролунали кроки, майже одразу. Удар був не такий сильний, щоб Ансгар не міг піднятися, але досить сильним, щоб він ненадовго приглушився на час “виховного монологу”. Лісбет сповільнила крок, і Мадсен-молодший порівнявся з нею, поправляючи піджак.

Він всіма силами намагався зробити так, щоб не виглядати розгубленим або переляканим, але Лісбет чудово знала: її потік лякає людей.

– Добре, твоя взяла, – промовив Ансгар. – Займуся розслідуванням. Тепер задоволена?

– Так, – відповіла дівчина, розпрямивши плечі. – То ти знаєш, хто цей тип із рунами на обличчі?

– Знаю, – він видихнув. – І він не вбивця.