6

До п’ятниці все було спокійно і Лісбет навіть здалося, що жодних каламутних чоловіків у її житті не з’явилося. Щобільше – вона перевірила свої оцінки та виявила, що все ще отримує лише найвищі бали з усіх предметів. Мабуть, це тішило самолюбство навіть більше, ніж слова Колетт про те, що сукня, яка була на ній, на тому жахливому вечорі обурливого містера Фокса, сподобалася всім, а сама манекенниця отримала море компліментів. Не те щоб Лісбет турбувало, що там про неї подумає купка південців, але це дуже радувало та гріло душу.

Ну, а цього дня вона розглядала свої оцінки та задоволено кивала, перегортаючи сторінки журналу. Тільки п’ятірки, навіть за ті предмети, які не враховуються для отримання стипендії. Як завжди найкращий результат.

“Я собою так пишаюсь, – подумала Лісбет, посміхаючись власним думкам. – Чудова робота, Лисичко, як завжди”.

– Ти все одно завжди отримуєш одні тільки п’ятірки, – ліниво промовила Віктуар. – Тобі нема чим зайнятися в п’ятницю? Так приходь у наш гурток.

– А якщо ні? – ревниво спитала дівчина, повернувшись до старости.

– Зізнайся, тобі просто подобається дивитися на оцінки, – хмикнула та, прибираючи за вухо золоті кучері. – Як ти тільки змогла знайти нареченого-красеня, якщо постійно вчишся і пускаєш слинку на свої п’ятірочки?

– Він мені не наречений, – огризнулася Лісбет. – Кажу ж, це мій пришелепуватий сусід. Він просто хоче мене дістати.

– Але ж він за тобою упадає, – Віктуар засміялася. – Усі навіть зараз шепочуться про те, що тебе до академії привезли верхи й про те, яка ви гарна пара.

– Мене цікавить тільки навчання, – дівчина насупилась і несподівано натрапила на незвичну для себе цифру. – Що?! Як трійка?!

Староста витріщилася на неї, наче вперше побачила. Лісбет відчула, що багряніє від люті.

Погляд ковзнув за іншими оцінками, і дівчина почервоніла ще сильніше, виявивши, що всім дівчатам у групі новий викладач з військового вишколу поставив трійки, а всім хлопцям – п’ятірки, хоча свого партнера зі спарингу Лісбет поклала за пару секунд так, що той не встав і попросився до медпункту. Навіть довелось просити вибачення, що трошки перебрала з силою.

– За що трійка? – ображено видихнула Лісбет, задихаючись від несправедливості, і від того, що до очей прилили сльози образи. – Як так?

– Ходім, зараз все поправимо, – відповіла Віктуар, поклавши руку на тремтяче плече подруги. – Він, певно, помилився або не знав, що ти на покращену стипендію йдеш. Хто б міг подумати, адже він був такий чудовий...

“Чудовий” та молодий викладач “з Півночі” виявився хлопом з кліссонським прізвищем Морель та ім’ям Едвард, типовим для тих жителів Півночі, які проживали на самому її півдні, ближче до Кліссона. На Скарстейні всі їх називали не інакше як зрадниками та колаборантами, тому що ці області першими здались у владу Кліссона та повернули зброю проти інших. Але Морель був напрочуд милим і добрим, навіть задоволено кивав, проставляючи оцінки дівчатам, а хлопців наче навмисне не помічав.

А в результаті вийшло так, що саме хлопцям він і поставив п’ятірки, а деяким ще й незаслужено!

Вони з Віктуар одразу рвонули коридором у крило для практичних занять, прагнучи перехопити професора Мореля. Лісбет готова була розплакатися від такої несправедливості, але водночас її переповнювала лють. Ніколи в житті їй ніхто трійку не ставив, вона з першого класу вчилася тільки на п’ятірки й показувала кращі результати. Навіть коли тільки-тільки потрапила до школи, майже не вміючи ні читати, ні писати. Навіть її старший друг дитинства Раґнар не так швидко навчився писати, як вона. А потім з’явився цей професор-південець і поставив їй трійку! Та ще й з такого важливого предмета, який напряму впливає на стипендію!

Професор Морель якраз збирався додому, коли вони забігли до викладацької кімнати.

– Чим можу бути корисним, пані? – спитав він, немовби нічого й не сталося, накинувши на плечі піджак.

– Професор Морель, вибачте, що так пізно турбуємо, але я помітила в журналі дивну помилку, – обережно промовила Віктуар.

– Помилку? – Морель усміхнувся, продемонструвавши білі зуби, і злегка пригладивши біляве волосся, покладене в акуратну кліссонську зачіску. – О, я зрозумів. Міс Лундквіст, я розумію, ви засмучені своєю оцінкою, але я вважаю, що юним леді варто займатися медичною підготовкою, а не військовою. Жінка не може воювати нарівні із чоловіком.

Вони з Віктуар обидві витріщилися на викладача так, ніби він щойно бовкнув, що збирається повалити імператора, а сам Кліссон передати у володіння манґаванцям. Дівчата переглянулися і староста делікатно видихнула:

– Професоре, але Лісбет найкраща на курсі. Вона на стипендії.

– Що ж, в такому випадку, ваша стипендія, міс Лундквіст, дістанеться тому, хто її насправді заслуговує. Погодьмося, ви просто тут займаєте чуже місце, поки не знайдете підходящого жениха, – відповів професор, зміривши її принизливим поглядом. – А тепер прошу мене пробачити, але мій робочий день закінчено. Гарного вечора.

Лісбет від шоку навіть не змогла нічого відповісти, тільки-но спробувала схопити ротом повітря, наче риба, викинута на берег жорстокою хвилею. Двері у викладацьку кімнату зачинилися, і до очей прилили сльози. Її виженуть з академії просто тому, що в одного викладача упередження щодо жінок. Лісбет рвано схлипнула і вискочила з кімнати, навіть не чуючи крізь ридання й образу голос Віктуар, що стрімголов побігла за нею.

Вона навіть не помітила, як вискочила на вулицю, у двір академії, заливаючись гіркими сльозами образи й безсилля, і наштовхнулась на когось, хто схопив її за плечі й на грубій скарстейнській говірці голосом Ансгара Мадсена промовив:

– Що трапилося? Чому ти плачеш? Ці південці тебе дістають? Скажи, хто ми з братами...

– Це не твоє діло, відчепися! – огризнулась Лісбет, відштовхнувши хлопця і посиливши удар слабким поштовхом потоку, щоб напевно відчепити від себе чужі руки. – Всі дайте мені спокій! Ненавиджу це місто!