5

До самого четверга Вінсент Фокс особисто не з’являвся в житті Лісбет, наче і не було його зовсім в Асін’ї. Набагато частіше вона контактувала з містером Елліотом, який щодня приходив до Онікса, щоб переконатися, що їй всього вистачає і приносив для неї обід з ресторану, що належить корпорації.

Лише рідкі чутки долітали до слуху Лісбет, коли Колетт дізнавалася щось нове про обурливого містера Фокса. Дізнавалась вона це нове як мінімум раз на день, тому забути про аспатрійця дівчина не встигала.

– Обурливе! Ти чула, Лісбет? – Колетт влетіла в лекційну аудиторію, переполошивши взагалі всіх навколо, а не лише своїх друзів. – Лісбет, ти маєш це почути! Це просто обурливо! Неймовірно! Як він насмілився?!

Лісбет опустила свіжий номер “Вишуканої флористики”, який тільки вранці прийшов поштою, і глянула на подругу, яка бігла сходами, підібравши надто пишні та надто довгі спідниці. Подруга виглядала так, ніби її щось не просто розлютило, а довело до білого і повело далі.

Схвильована, багряна від люті, вона висмикнула з ряду Акселя, котрий сидів поруч з Лісбет і читав журнал чоловічої моди, що прийшов разом з “Вишуканою флористикою” за їхньою спільною підпискою. Хлопець невдоволено забурчав, але міс Мар’є було глибоко наплювати: вона дізналася про щось обурливе, і її ніщо не могло зупинити – ні люди, ні боги.

Сівши між ними, Колетт схопила обох своїх друзів і притягла до себе, тихо зашепотіла:

– Як цей обурливий Фокс сміє упадали за Лісбет, і одночасно обхожувати цю гидку манґаванку Фанні Грей?

– З якої пори Фокс за мною упадає? – здивовано запитала Лісбет, знову повернувшись до читання журналу. – Я просто на нього працюю.

– Та невже? – одізвався Аксель, посміхнувшись. – Александр бачив вас разом у понеділок увечері, і виглядало це так, якби Фокс доглядав за тобою. Він витріщався на тебе настільки обурливо, що варто було б викликати поліцію.

– Фокс за мною не упадає, у нас була розмова щодо проєкту та навчання, от і все, – відрізала Лісбет, роздратовано перегорнувши сторінку. – Годі вже мені його нав’язувати, він мене не цікавить із релігійних міркувань.

– І правильно, – Колетт трохи зменшила свою лють. – Більше не відповідай на його залицяння, я знайшла тобі іншого кавалера. До нас перевели нового інструктора з військової академії Дальвіка, я встигла з ним познайомитись і сказала, що у мене є подруга з Півночі. Він вестиме військовий вишкіл, а ти на нього якраз ходиш.

– Тобто, друга з Півночі в тебе нема? – ображено пирхнув Аксель. – І я також ходжу на вишкіл.

Лісбет ледве стрималася, щоб не шпурнути в подругу журналом. Чому? Ну, чому її обов’язково знайомити з кожним новим чоловіком з Півночі? Дальвік то взагалі найпівденніше місце на Півночі, і всі там більше кліссонці, ніж північні.

Втім, новий інструктор із військового вишколу – це чудово, бо попередній був просто жахливий. Лісбет перегорнула сторінку і змирилася з тим, що рано чи пізно їй доведеться познайомитися з ще одним кавалером, якого підібрала Колет.

– Мене це не цікавить, – відповіла Лісбет на погляди друзів. – Нехай він буде хоч із самого Скарстейна, мені однаково.

– Ось! Бачиш? – Колетт подивилася на Акселя. – Бачиш, до чого доводять твої недолугі поради?

– Мої недолугі поради? – обурився хлопець.

– Це ж не я порадила Лісбет відповісти на залицяння цього жахливого кавалера, – прошипіла міс Мар’є. – Тепер у неї меланхолія через твою пораду.

– Нема в мене ніякої меланхолії, – відповіла Лісбет. – У мене глибока втома та бажання не чути про кавалерів ні слова сьогодні.

З голови, наче на зло, не виходив Фокс і той вечір у “Сизому лисі”, який краще було б провести на самоті, а не підставляти себе під удар. Якщо хтось із порту бачив їх разом, якщо хоч один із цих очевидців запідозрив недобре, їй кінець. Рік прожити в порту, не зустрічаючись з Оке Мадсеном і його Синами Вотана, але привернути їхню увагу таким чином – це неприпустимо.

В авдиторію увійшла дівчина з секретаріату ректора, злякана і здивована, або просто приголомшена чимось побаченим.

– Лундквіст, до тебе приїхали родичі! – голосно промовила вона.

Всі навколо одразу обернулися, а Колетт навіть обурено схопилася на ноги. Всі знали, що вона сирота і що в неї немає сім’ї.

– Я сирота, до мене ніхто не міг приїхати, – відповіла Лісбет.

– А мені що з того, сирота ти чи не сирота? – огризнулася секретарка. – Ректор сказав, тому бери сумку та йди до родичів, раз вони приїхали з твоєї глушини!

– Це чийсь лихий жарт, – прошипіла дівчина, згрібаючи свої речі в сумку і намагаючись упоратися з поганим настроєм. – Колетт, заспокойся, я розберуся.

Хто міг настільки паршиво пожартувати з нею, представившись її родичами? Може, це черговий жарт Фаб’єн та її жалюгідної групки міньйонів? Лісбет помахала рукою друзям і вискочила з авдиторії разом із секретаркою, яка при найближчому розгляді виявилася по-справжньому переляканою.

Лісбет у повній тиші пройшла за нею до холу, де стояли двоє високих чоловіків з татуйованими скронями. Щойно дівчина їх побачила, їй стало погано, вона запнулася за свою ногу і впала, розгубивши по підлозі олівці, що бризнули з сумки. То були не просто люди Оке Мадсена. То були його сини.

Старший – Хальдор та один із молодших – Еліас. Не було тільки Ансгара, ще одного молодшого Мадсена, якого запроторили до в’язниці за різню в порту декілька років тому.

– Ну, ти чого на ногах не тримаєшся? – протягнув на північній загальній Еліас, посміюючись і збираючи олівці. – Наука голову до землі тягне?

Секретарка вже втікала коридором, оглядаючись, ніби жахливі жителі Півночі могли погнатися і за нею теж. Лісбет ненав’язливо допомогли підвестися. Ну, як допомогли. Хальдор, суворий і небалакучий чоловік з густою бородою, виголеними татуйованими скронями та довгим русявим волоссям, заплетеним у традиційну північну зачіску, смикнув її за передпліччя і просто потягнув до виходу, давши лише пару секунд, щоб стати на ноги. Його молодший брат забрав у Лісбет сумку і кинув у неї олівці. Він виявився балакучішим, і крізь сміх промовив: