3

Після кліссонського муркотіння чути грубу рідну мову було наче бальзамом для душі.

– Ах, що за чудовий ранок!

Місис Осхілль Янсен, власниця пансіону в порту, найдешевшого і найнебезпечнішого житла в усьому Асін’ї, завжди прокидалася в доброму гуморі та не менш доброму здоров’ї, хоча їй було далеко за шістдесят. Щобільше – вона примудрялася приготувати сніданок для своїх постояльців і навіть скликати всіх униз, їсти цей самий сніданок.

За рік життя у портовому районі Лісбет перестала побоюватися гостей пансіону місис Янсен. Всі вони, зрештою, були жителі Півночі, хоч і з різних провінцій. Крім цього більшість виявилася людьми приємними, добрими та охочими допомогти.

Так, вантажник, на ім'я Б’ярте допоміг їй затягнути на горище ліжко та зібрати його. Коли було надто пізно і страшнувато йти, робітник рибного заводу, на ім'я Хальфдан зустрічав Лісбет, щоб не причепився ніякий немісцевий п’яниця, дарма що вона могла себе захистити потоком, а син місис Янсен, Веґар, попри похмурий вигляд і злі племінні татуювання на обличчі привозив з плавань гостинці. Звичайно, не можна було забути й сестер Юхансен – Інґунн та Бйорґ, які працювали у місцевому барі. Вони завжди знали останні новини району та охоче ними ділилися.

– Доброго ранку, – Лісбет спустилася вниз, поправляючи сорочку та спідницю, і застала всіх мешканців, крім Вегара, що був у плаванні, за столом. – Вибачте, я змусила вас чекати.

– Не турбуйся, дитинко, – місис Янсен поклала на її тарілку каші та пару смажених рибок. – Як пройшла вчорашня вечірка?

– Краще б вона пройшла повз мене. Всюди кліссонці з їхнім манірним муркотінням, всі ненавидять нещасну манґаванку Фанні Грей, і без кінця п’ють своє дивне питво з бульбашками, – відповіла дівчина і, прийнявши з рук Інґунн кухоль з кавою, посміхнулася: – Дякую.

– Добре, що ти вчора приїхала пізно. 

– Тут таке було… жах! – додала за Інґунн Бйорґ.

– Що трапилося? – Лісбет повернулася до них.

– Картузи приїхали, – гаркнув недоброзичливо Хальфдан. – Вночі в порту, прямо біля будинку Мадса Гольтера знайшли труп Бормотухи Турберґ. Картузів понаїхало – ціла армія, а їхня верхівка походила-походила, та забралася геть, сказавши, що самогонниця просто посварилася з клієнтом. Ось тільки Б’ярте з хлопцями труп бачив, і щось йому не віриться в слова цих кліссонських говномісів.

– Хальфдане! – скрикнула місис Янсен. – Ми всі боїмося, але прошу не висловлюватись за столом!

Б’ярте похмурнів і посунувся до Лісбет, тихо промовивши:

– Її вбили, бо вона з Півночі. Я бачив труп на власні очі, – він приклав палець до обвітреної вилиці, ніби для більшої впевненості, вказуючи на пронизливо блакитне око. – Хтось вирвав їй праве око, а потім – прибив до дерева довгим залізним штирем, і на нього ж насадив двох ворон. Ніде подібностей не помічаєш?

Лісбет обпалило здогадкою. Будь-який житель Півночі здогадався б, у чому тут посил. Вотан вирвав собі око, щоб випити з джерела мудрості. І для того, щоб осягнути силу рун, Вотан прибив себе списом до Іґґдрасіля, і там провисів дев’ять діб. А ще будь-який житель Півночі знав: Вотана супроводжують двоє воронів – Хугін і Мунін.

Хтось хотів показати, наскільки зневажає Вотана та Північ, а картузи приховали це. Щоб північні, яких у порту абсолютна більшість, не вимагали розплати й не розпочали заворушення у столиці.

Але хто цей загадковий “хтось”? І чи зловлять його?

Їсти одразу ж розхотілося, але змусити себе поснідати довелося, тому Лісбет почала квапливо поглинати кашу і заїдати її рибою. Кава допомагала проштовхнути сніданок, але ніяк не могла позбавити від дивного почуття тривоги.

– Гаразд, мені пора, – промовила вона, взявши свій посуд і пройшовши з ним на кухню. – Спасибі за сніданок, місис Янсен.

– Залиш посуд у раковині, дитинко, ти вже спізнюєшся, – бабуся махнула рукою.

– Спасибі, – Лісбет кинула погляд на годинник і, залишивши посуд у раковині, буквально рвонула геть із дому: вона справді страшенно спізнювалася.

Після недостатнього сну крутити педалі було особливо неприємно і важко, а вітер віяв прямо в обличчя. Добре, що в неділю вранці нікого в порту не було – всі сиділи по квартирах і насолоджувалися відпочинком із близькими. Лісбет такого відпочинку не дісталося. Дівчина кинула погляд на хлопчаків, що гралися біля дороги, і весело продзвеніла їм дзвіночком, ніби намагаючись так відірватися від дурних думок. Хлопчаки засвистіли вслід.

У порту всі були наче одна сім’я. Величезне сімейство жителів Півночі з деякими залітними дядьками-п’яницями з Аспатрії. Але факт залишався фактом: кожен у цьому сімействі стоїть один за одного горою. А от варто було в’їхати до району Маре, як усе змінилося. Кліссонці здавались вічно невдоволеними всім навколо. Віталися вони один з одним крізь зуби, муркотіли своєю мовою, вчити яку змушували всіх у колоніях Кліссона, але головне – вони виглядали чужими один одному.

Лісбет завжди було незатишно серед незнайомих кліссонців. Втім, серед аспатрійців їй також було ніяково. Ці були повною протилежністю суворим і застібнутим на всі ґудзики кліссонцям з їхньою дисципліною та холодними манерами. У газетах досі часом прослизає історія про те, що попереднього короля Аспатрії армія Кліссона застала п’яним, без штанів, зі шматком пирога в одній руці та груддю коханки в іншій. У цьому Лісбет сумнівалася, але чого не вигадаєш заради військової пропаганди?

Мешканцям Півночі, на думку кліссонців, бракувало вишуканих манер, але до них ставились трошки краще, ніж до аспатрійців. На думку південців, північні були небагатослівними й відстороненими любителями холодно зиркати, а ще – прекрасними воїнами. А от аспатрійці славилися пияцтвом, розбещеністю та поганою дисципліною, за що кліссонці їх ненавиділи навіть більше ніж смаглявих земляків Фанні Грей із Манґавана.