Цвинтарник

Нічний вітер хутко гайнув кладовищем, змушуючи на мить затріпотіти каптур довгого савана. Повітря спритно знаходило шпарини, яких вистачало у лахмітті сутності, що ширяла в кількох сантиметрах над землею. Коричневе дрантя майже сягало п'ят, а під каптуром високої фігури блукала темрява.

Похмурий і водночас звичний образ Цвинтарника - збирача душ й наглядача за тими, хто затримався між світами живих та мертвих. 

Сутність швидко сфокусувала темний погляд на даху потрісканого склепу. На гребені сиділо невелике створіння, що нагадувало маленького чоловічка з неприродно великими очима, видовженим носом і вухами, які за своєю формою скидалися на музичну дудку.

Поводир - вірний супутник й слуга, вправно стрибнув додолу, сколихнувши навколишню тишу брязканням довгого іржавого ланцюга, прикріпленого до ошийника. Цвинтарник, що не мав очей, натомість міг похвалитись відмінним слухом. Ніхто і ніщо у його володіннях не мало шансів залишитись непоміченим.

Постать у савані вправно підхопила із землі ланцюг і дозволивши прислужнику стати його очима, рушила дорогою. Поводир жадібно всотував у себе повітря, безпомилково відшуковуючи могили грішників. 

— Стояти! — раптово зупиняючись біля залізної огорожі наказав Цвинтарник.

Зашморг на шиї Поводиря змусив його миттєво підкоритися.

— Не більше двох на тиждень, — ледь чутно нагадав слуга відчуваючи, що господар й цього разу перетне межу дозволеного.

Протистояння добра і зла рано, чи пізно мало призвести до фінальної битви світла й темряви, що вимагало гідної та безумовно величезної армії. Цвинтарник завжди обирав найжорстокіших грішників, які були ладні на все аби врешті припинити борсатись між небом і землею, але цього разу все сталося інакше.

— Ці троє! — задоволено просичав господар.

— Не можна! — схвильовано відповів Поводир. — Вони належать до іншої сторони. Ми не маємо права впливати на тих, хто добровільно обрав світло.

— Так сталося, що світ вже давно розділився, — ніби перебуваючи у задумі мовив Цвинтарник. — Аби здобути перевагу необхідно виходити за межі дозволеного.

Після цих слів постать у савані пролетіла над могилами, лишаючи по собі чорну кіптяву з якої невдовзі проявилися три прозорі сутності, невідомих Поводиреві чоловіків.

— Рушаймо! — наказав Цвинтарник.

— Маємо змінити маршрут. Небезпечно іти повз церкву! — голос Поводиря, неначе доносився з глибокої труби й видавався як ніколи збентеженим. — Нова ікона. Духи кажуть її привезли не дарма. Хтозна, що замислив той, хто застиг на полотні.

— Байдуже! — просичав господар. — Від початку часів за кожним із нас закріплене кладовище. Це моя земля і всі хто в ній!

Поводир скоцюбився ніби змерзлий пес, але покірно рушив вказаним шляхом. Іржавий ланцюг дзвінким лезгом розривав тишу місячної кладовищенської ночі. Химерна процесія майже залишила позаду будівлю храму, спустившись до центральної алеї, як раптом зупинилась.

— Далеко зібрався?! — впевнений голос за спинами когорти неначе лезо ковзнув вухом Поводиря.

Цвинтарник повільно озирнувся поглянувши на високого янгола, що проявившись крізь червоні стіни, розправив пару широчезних крил.

— Заспокойся, пташиний сину! Це мій «пес», тож бережи пір'я й вертай до своєї хібари, — просичав збирач душ, відвертаючись спиною до співрозмовника.

— Ти порушуєш встановлені правила. Не вперше! — мовив янгол залишивши попередження без уваги.

— Правила?! — темрява, що блукала під каптуром Цвинтарника вп'ялася у крилату постать. — Ти лише спостерігач, тож спостерігай, мовчки!

Янгол впевнено поклав міцну правицю на руків'я срібного меча.

— Тобі доведеться шукати нового господаря, — спокійно мовив світлий, поглянувши на Поводиря з вух якого синхронно випурхнули тонкі струмені туману.

Долоня Цвинтарника з люті стислась в кулак, яким поволі розтікалася темно-зелена пара.

— Не у твоїй владі! — просичав темний рушаючи у бік церкви.

— Погоджено з «адміністрацією», — відказав янгол й змахнувши крильми за мить розірвав відстань між процесією.

Змах меча сколихнув тишу, зустріччю леза з іржавим ланцюгом. Поводир безпорадно заволав втрачаючи зв'язок із господарем.

— Ваш провідник віднині сліпий. Повертайте назад й спочивайте з миром, — промовив янгол до сутностей, що в нерозумінні споглядали за усім дійством.

— Ні! — заволав Цвинтарник й стрибнувши у бік голосу, спробував завдати удару.

Перший змах меча розсік правицю темного. Другий, що його завдав ангел, зверху вниз пройшовся лахміттям Цвинтарника, яке безпорадно впало на землю перетворюючись на купу чорного згарища. 

Поводир заскавчав, втім не зважувався рушити з місця, споглядаючи на понівечене ганчір'я.

— Ідіть, — спокійно мовив ангел й склавши білосніжні крила рушив до церкви.

Сутності враз розлетілися кожен до своєї «домівки», а воїн світла неспішно розчинився у стіні храму й перекинувшись на блакитний промінь, величним портретом застиг поміж масляних фарб невідомого художника.

Наближався світанок. Прохолодний ранковий вітер роздмухував чорний попіл й лише десь ген далеко, ще і досі чувся лязкіт іржавого ланцюга, що його тікаючи волочив за собою незвичний Поводир.