цвинтарний слідопит

                                    Цвинтарний  слідопит

Ігор, на прізвисько Глухий опинився у полі мого зору, коли я на міському цвинтарі шукав місце поховання мого нещодавно померлого родича, на похороні якого мені, нажаль, не довелося бути присутнім.

- Щось шукаєте? Звернувся до мене, вдягнений у обідрану шкіряну куртку, чоловік. Його кулясте, червоне, з короткою, як у дячка православної церкви, борідкою, висловлювало зацікавленість.

Я простягнув  йому клаптик паперу на котрому, рукою співробітника цвинтарю, було написано номер сектору, ряду, місця цікавлячого мене захоронення.

- Йдемо, я проведу. Ігор впевненою ходою пішов між могилами.

- Ось вона. Глухий вказав на об’єкт моїх довгих та марних пошуків.

- Ти тут працюєш? Зацікавлений його беззаперечним та блискучим знанням місцевості, поцікавився я.

- На життя я тут заробляю.  На могилках їжею, а деколи й грошиками можливо розжитися. А іноді і горілочки трохи перепадає. Коли штатні працівники цвинтарю не встигають свою працю робити ( а зараз багато народу мре), ми з товаришами їм допомагаємо : могили вручну копаєм, померлих закопуємо.

- Тут як опинився?

- Я?  Після ув’язнення. В мене чотири ходки за плечима.  З таким тягарем , сам розумієш, нормальну роботу знайти дуже тяжко. У безхатьки оформлюватися не хочеться. От і став копачем могил. У тюрму знову не піду, там не їжи не чаю, ані цигарок немає. Все з «кабанчиків» ,так ми посилки називаємо. А хто мені щось пришле – я сирота. А прати за цигарку, чужу білизну, я не буду! Краще вже тут.  Та й на свободі , не цукор – під автівку буває кинутися хочу, але не можу. Людину нізащо під статтю підставлю. Живим закопати ніхто не згоджується. Може з багатоповерхівки униз головою стрибнути? Тоді точно закопають. Оно бачиш могилка? Тут мій товариш, можливо промовити, навіть компаньон, похований. Також тут промишляв. Одного разу щез на два тижня, а потому його хлопці з моргу привезли. Я ж його і закопував. Труна була цвяхами забита. Навіть не знав, що кореша ховаю. Це вже опісля, Камбалиха, подруга покійного сказала, що я Жеку закопав.

- А знаєш, як безхатьків ховають? Несподівано змінив тему розмови Ігор.

- Щоб лишній раз не ганяти автівку, їх накопичують у морзі. А раз, чи два на місяць, ми їдемо, під наглядом когось із цвинтарних робітників і складаємо.  Потім їдемо сюди і закопуємо у заздалегідь підготованих ямах. Тільки не розумію – за що бічуганам така шана? Я он одного знав, так він алюміневі таблички з батьківських могил у металобрухт здав.

- Ну добре я пішов, справ багато. Несподівано перервав розмову Ігор.

- Забалакався я з тобою. А хочеш, на могилку твого родича, пам’ятник поставлю?  Тільки не сьогодні. Не чекаючи моєї відповіді, сказав він. В мене ще два клієнта на черзі. Як знайти мене у охорони спитаєш. Ігор я. Глухий прізвисько. Ці пам’ятники, що я ставлю з тих могил до яких вже багато років ніхто не ходить. На їх місці нових покійників ховають, а пам’ятники у брухт. Я їх фарбую, вичищаю і як нові. Міркуй.

Подякувавши Ігорю, я попрощався з ним. Він пішов. У його щільному графіку не було місця для тривалих розмов – порожній шлунок гнав його далі.

От так з перекинутою через плече торбою, у якій стукотять два порожніх стакани, та ніж, а можлива і щось іще і заробляє собі на життя один з численної братії цвинтарних аборигенів.

                                    Цвинтарний  слідопит

Ігор, на прізвисько Глухий опинився у полі мого зору, коли я на міському цвинтарі шукав місце поховання мого нещодавно померлого родича, на похороні якого мені, нажаль, не довелося бути присутнім.

- Щось шукаєте? Звернувся до мене, вдягнений у обідрану шкіряну куртку, чоловік. Його кулясте, червоне, з короткою, як у дячка православної церкви, борідкою, висловлювало зацікавленість.

Я простягнув  йому клаптик паперу на котрому, рукою співробітника цвинтарю, було написано номер сектору, ряду, місця цікавлячого мене захоронення.

- Йдемо, я проведу. Ігор впевненою ходою пішов між могилами.

- Ось вона. Глухий вказав на об’єкт моїх довгих та марних пошуків.

- Ти тут працюєш? Зацікавлений його беззаперечним та блискучим знанням місцевості, поцікавився я.

- На життя я тут заробляю.  На могилках їжею, а деколи й грошиками можливо розжитися. А іноді і горілочки трохи перепадає. Коли штатні працівники цвинтарю не встигають свою працю робити ( а зараз багато народу мре), ми з товаришами їм допомагаємо : могили вручну копаєм, померлих закопуємо.

- Тут як опинився?

- Я?  Після ув’язнення. В мене чотири ходки за плечима.  З таким тягарем , сам розумієш, нормальну роботу знайти дуже тяжко. У безхатьки оформлюватися не хочеться. От і став копачем могил. У тюрму знову не піду, там не їжи не чаю, ані цигарок немає. Все з «кабанчиків» ,так ми посилки називаємо. А хто мені щось пришле – я сирота. А прати за цигарку, чужу білизну, я не буду! Краще вже тут.  Та й на свободі , не цукор – під автівку буває кинутися хочу, але не можу. Людину нізащо під статтю підставлю. Живим закопати ніхто не згоджується. Може з багатоповерхівки униз головою стрибнути? Тоді точно закопають. Оно бачиш могилка? Тут мій товариш, можливо промовити, навіть компаньон, похований. Також тут промишляв. Одного разу щез на два тижня, а потому його хлопці з моргу привезли. Я ж його і закопував. Труна була цвяхами забита. Навіть не знав, що кореша ховаю. Це вже опісля, Камбалиха, подруга покійного сказала, що я Жеку закопав.

- А знаєш, як безхатьків ховають? Несподівано змінив тему розмови Ігор.

- Щоб лишній раз не ганяти автівку, їх накопичують у морзі. А раз, чи два на місяць, ми їдемо, під наглядом когось із цвинтарних робітників і складаємо.  Потім їдемо сюди і закопуємо у заздалегідь підготованих ямах. Тільки не розумію – за що бічуганам така шана? Я он одного знав, так він алюміневі таблички з батьківських могил у металобрухт здав.