Ти добігалася, наївна

Чи то миша, чи то птаха дивна,

Ти добігалася, наївна.

— Сергію?

— Що, іншого чекала?

— Та ні. Несподівано якось. — Погляд опустила.

— Це поки що й мій дім теж. А я ось подумав: у гостях добре, а вдома краще. Скучила за мною?

— Тебе пів року не було.

— Так скучила чи ні?

Мовчить у відповідь.

— Атож час даремно не втрачала. Так що ми квиті. Хто він, мені не цікаво, але житиму тут я.

— А мені куди?

— Так ти мені не заважаєш, навіть навпаки. Рідна жінка ближча до тіла, чи як?

— Як же Ірусік?

— Забуто. Дорога ця насолода. Витратився. Будемо як раніше жити.

Справдилось обіцяне, а щось не радує.

Що не день, Лісовика згадує.

Вітер свище, гуляє віхола,

Чоловік є, та нема втіхи їй.

— Суджений - ряджений, дякую, що чоловіка повернув. Вибач. Який не який, а рідний він мені. Двадцять років прожили разом. Сину батько потрібен.

— Суджений - ряджений, добре мені було з тобою. Ніби сон або казка. Розкажи – не повірять. Подумають, з глузду від туги з'їхала.

— Суджений - ряджений, а може й не було договору ніякого, а все здалося мені? І дім твій великий скрипучий. І камін жаркий. І обійми твої міцні та ласкаві. І як кликав мене назавжди. Уявляла я, що буде у нас дитинка. Що в казці житиму. Там, де любов.

— Суджений - ряджений, як би ми жили? Я – звичайна, не така, як у дзеркалі твоєму. І волосся у мене не пишне й вогняне, і ніжки не стрункі й точені, і шкіра не м'яка й бархатиста, і запах звичайний, а не перших квітів весняних. Дзеркало неправду малювало.

— Суджений - ряджений, наснилося все мені.

Клац — в каміні вогонь. Сумно.

Клац — сніг кудлатий сиплеться. Холодно.

— Весна прийшла, а в лісі сніг лежить.

— То й що?

— І ніхто інший тобі не підходить.

— Ні.

— І кікімори тобі гидкі.

— Так.

— Навіщо тоді чоловіка повернув?

— Не я це. Договір, як не крути.

— Так вона що?

— Не знає поки.

— Так вона як?

— Все гаразд.

— На жаль не любить тебе.

— Любить.

— Так каже, що...

— Хай тобі грець! Це ж треба бути таким дурним! Забуло, що у казці лише з любові діти народжуються?

— Чого сидиш тоді? Не йдеш, не забереш її?

— Чекаю, поки знову в казку повірить.