Була миша, стала птаха дивна

Сіра миша від бігу втомилася.

І навіщо не зголосилася?

Вітер в соснах гнізда звиває,

А вдома ніхто не чекає.

— І що, так і сидітимеш? Бурелом в лісі навалив, а хто розбиратиме? А витирати пилюку на мені хто буде? Сиди-сиди, все життя просидиш.

— А кочерга моя де?

— Не боюся я твоєї кочерги. Як тоді за Маруською стежитимеш?

— Не стежу я, зрозуміти хочу. Він лисий і пузатий. До молодухи втік, задоволений по вуха. Про сина та дружину не згадує, а вона в подушку ночами виє. Чим я гірший?

— Мабуть, то любов.

— Яка любов? Залежна дуже. Прив'язана як корова на пасовищі. Нічого, окрім трави навколо себе не бачить. Поганяють її всі кому не ліньки. Син мотузки в'є, а вона терпить. Хвороба це. І не сперечайся.

— Не сперечаюсь.

— Чоловіка їй треба.

— Так.

— Такого, як я. Щоб справжня жінка у ній прокинулася.

— Так.

— Все тобі так!

— Пострижися і бороду...

— Бери його морока! Піду до кікімор, розвіюсь.

Дві свічки на столі. Здригаються вогники, палахкотять нерівно.

— Суджений - ряджений, прийди до мене вечеряти. Суджений - ряджений, прийди до мене вечеряти.

Клац.

— Ну як?

— Оце діло. Без бороди молодший років на п'ятдесят, не менше.

— Суджений - ряджений, прийди до мене вечеряти. Ой.

Одягнена гарненько. Сукня вище колін і глибина розрізу на грудях така як треба. Зачіска також нічого — волосся підібране, шпильками заколоте. Зашарілася. Не знає що сказати.

— Вибачте. Чи не могли б ви зайти. У гості.

Клац.

— Як це ви так?

Лісовик пройшовся кімнатою. Те саме дзеркало, та сама спальня. На столику поряд зі свічками два бокали множать полум’яні вогники. Якісь наїдки, вино.

— А син де?

— Пішов Новий рік до друзів відмічати. А я одна. — Повільно встала зі стільця, сукню поправила. — Не хочу одна Новий рік зустрічати. І я подумала, якщо чоловіка повернете. Сурогатне материнство, у цьому немає нічого особливого. Якщо ви не передумали, звісно...

— От і добре. То як, — Лісовик кивнув на бокали, — відмітимо це діло? З Новим роком, з новим щастям? — підморгнув дзеркалу.

Клац — дзеркало інеєм вкрилося.

Клац — вогники на бокалах ще більш заіскрилися.

— Дивно, — обвела поглядом кімнату. Начебто все як і раніше, а відчуття, що світ перевертом іде.

Відблиски сині, жовті, зелені. І запах соснової глиці в повітрі. Терпкий і п’янкий. Морозець, від якого спекотно. Чи то жар палає від погляду? Глибокого як задзеркалля без кінця й без краю.

— А чоловіка коли?

— Встигнеться.

— А як дівчинка?

— Жодних варіантів.

— А як довго чекати?

— Думаєш, чоловіка повертати швидко? Тут пальцями не спрацюєш. Сьогодні я його сюди, а завтра він знову втече.

— А приворожити?

— Я не ворожка.

— А хто?

— Доля твоя.

Клац.

Була миша, стала птаха сміла.

Клац.

Шкірку скинула, розгорнула крила.

І без клацання вгору знялася.

У вирву чи у щастя зірвалася?

— Тату, ти б зайшов. Щось із матір'ю сталося. Годинами перед дзеркалом сидить, а то й загалом у спальні закривається, не достукатися.

— Досі істерику закатує?

— Та ні, навпаки, посміхається. Така стала, ніби молодша. Каже, що мені худнути доведеться, хочу я цього чи ні. Я тепер нічого їсти не можу, верне.

— Хахаля завела?

— Не знаю. З нечистою силою зв'язалася. Млинців гору насмажить, з повидлом, а я три з'їм і більше не можу. Вона радіє як навіжена. А може, у мене зі шлунком щось? Аж там виразка? Кажу, треба мені до лікаря. А вона — у хлів до свиней тобі треба. Ображає.

— Бачив того хахаля?

— Ні. Сон бачив, ніби портал у дзеркалі. А потім наснилося ніби я у хліву зі свинями та хрюкаю. Після того сну й верне.

— Дурень. Шукай, з ким спілкується в мережах. У неї ноут без паролю.

— Шукав. Там усілякі ворожіння. Кажу ж, із нечистою зв'язалася. Спочатку думав, що головою того, якби не млинці.

— Ти б про всякий хавчик менше думав.

— То як же не думати? Жерти хочеться, а не можу. Я читав, що це ано… ано… Коротше, так, як у мене.