Дзеркало вгледіла

Сіра миша гонила.

Дзеркало вгледіла.

Зазирнула…

Цур мене, цур.

— Кікімора я та ще. Без макіяжу й дивитися страшно. Мішки під очима, зморшки. Двадцять років життя забрав. Все віддала. Дбала про нього, піклувалася, сина йому виростила. Щоб почути, що ніколи не любив мене? Не заводжу. А вона, сучка, заводить? Було б що. Нічого в мене немає. Кохання немає, чоловіка немає, син — борів тупий, тільки нерви мотає. Так, звичайно, він не товстий, у нього просто гарний апетит. Так, він не дебіл, просто йому важко дається навчання. Виживай – як знаєш. Платежі прийшли. На що жити? Навіть синові жодної копійки, а Новий рік на носі. Іде нехай все лісом, до дідька…

— Стій, не перемикай. Вона щось про мене каже.

— Ця? Ні. Нам молода потрібна, в дітородному віці, а цій за тридцять, за земними мірками, а за нашими — сто сімдесят з гаком. Чув, дебілів тільки може народжувати. Не потрібна нам така.

— Дивно, що кікіморою назвалася. У кікімор очі зелені, а в неї — карі. І волосся он яке — вогняне та пишне. У кікімор — суцільний мох.

— Фарбована вона.

— Гаразд, давай іншу.

Два тижні перебирав. Одна — надто жвава, інша — нудна; одна — надто товста, інша — худа. Якщо красуня, то дурепа. Якщо розумна — то така погана, що й жаби б не їли. І тільки одна про нього подумала.

— Так не про тебе це, про життя, — зітхнуло Дзеркало.

— А тобі що? — гиркнув на нього Лісовик. — Увімкни ще раз як до дзеркала підійде.

Довго чекали.

— Похапцем заглядає. Поправила зачіску на скоро й біжить. Вії та губи не підфарбовує, обличчя своє не розглядає, на життя перед дзеркалом не скаржиться. Здалася вона тобі? От скільки інших, навіть голі є.

Сказав – як відрізав. Дочекалися.

Дві свічки на столі. Множаться вогні у дзеркалі.

— Дивись-бо, з душу вийшла, — покликало Дзеркало.

Лісовик плюхнувся на своє звичне місце в крісло:

— Так вона в халаті.

— А якщо переодягатися стане?

— Хіба що… Т-ш-ш-ш. Бурмоче щось.

— Суджений - ряджений, прийди до мене вечеряти. Суджений - ряджений, прийди до мене вечеряти.

Дзеркало дрібним інеєм вкрилося.

— Не дуркуй, цікаво мені.

— Це не я.

— Суджений — ряджений, прийди до мене вечеряти.

Рушник дзеркальною поверхнею пройшовся, забираючи із собою іній.

А за рушником у віддзеркаленні з'явилися круглі від здивування очі.

«Точнісінько як у сови моєї», — подумав Лісовик.

— Цур. Як же воно. Забула. Де це воно. — Вона дивилася то на Лісовика, то на столик перед дзеркалом, тремтячими руками намагаючись щось там знайти. — Цур. Згинь. Не так. Згини з цього місця. Ні. Вали звідси. Зникни. Це ж треба бути такою дурепою. Не ходи, сюди не можна. Ну, чого вилупився?

— Говорив, не дуркуй.

— Не я це!

— Вона мене бачить! — Лісовик схопився з крісла з диким риком, від чого руда із задзеркалля втратила мову і повільно сповзла на підлогу зі стільця, на якому до того сиділа.

— Це вона! — заверещало Дзеркало, коли кочерга провалилася в порожнечу, обрамлену дзеркальною рамою, і з тріском опустилася на дзеркальний столик. Все, що лежало на ньому, підскочило та злетіло на підлогу.

— Втекло! Хай тобі грець!

Зрозумівши, що замість Дзеркала утворився вхід у задзеркалля, Лісовик на мить завмер. Так мисливець завмирає, коли дурна дичина виявляється зовсім поряд. Потім обережно провів кочергою по столику по той бік дзеркального отвору, переконавшись, що вхід у задзеркалля відкритий, і повільно просунув туди голову.

Більшу частину невеликої кімнати займало широке ліжко. На підлозі поряд з ліжком розкинувши руки лежала непритомна незнайомка. М’який махровий халатик прикривав далеко не все, що мав прикривати.

Лісовик ковтнув.

— Ну що там? — порушив паузу голос Дзеркала.

— Беремо, — хазяйновито заявив Лісовик і, зібравши думки до купи, переніс несподіваний скарб із задзеркалля до себе. Посадив непритомну в крісло.

Клац — розплющила очі.

Клац — перестала кричати. Тільки сову зображує і кліпає повіками: кліп-кліп, кліп-кліп.

— На місце встало! — наказав Дзеркалу.

— Не можу, — промимрив голос Дзеркала. — Вона закляття наклала.

Клац — прямокутна дірка в Дзеркалі як була, так і залишилася.

Лісовик підійшов до дзеркальної рами. Уважно обдивився її внутрішні краї. Повільно провів пальцем праворуч, потім — ліворуч.

— От як. — Обернувся спиною до задзеркалля, аби руда не втекла, та повернув їй здатність говорити й рухатися. — Ти навіщо це зробила?