Сіра миша шурхотіла

Сіра миша шурхотіла,

Лісовика зустріла.

— Хочеш, миша,

королевою стати?

— Ні, мені додому:

прати, прасувати,

прибирати, готувати...

Все маю. Будинок у лісі, улюблену справу. Пса вірного. Сову. Сяде на сосні, а сосни навколо лапаті, і витріщається круглими очима. Мовчазна вона, а мені й гарно. Тишу люблю. От таку, як зараз, узимку. Жодна гілка не ворухнеться. «Цить» — кажу, і ні чичирк. Слухає, живність тремтяча. Знає, хто господар тутешній. Я господар. Лісовик.

Хочу тишу — все завмирає. Що не так, наворочу такий бурелом, матінко люба!

Що захочу – все можу. Тільки пальцями клацну — на столі й випити, і поїсти гарненько є. Клац — у каміні вогонь. Тепло. Клац — сніг кудлатий повалив. Затишно.

Хочу — вечірку влаштую: весь ліс як вулик гуде.

Хочу — з дому три дні не вийду, буду на дивані валятись, медовуху пити й в стелю плювати.

Хочу відомо що — кікімор різних хоч греблю гати, тільки поклич, натовпом прибіжать. Але з натовпом не люблю. Не більше ніж з двома. Щоб молоді були, років зо сто п'ятдесят, ниць не більше. Щоб тіла були пружні й жваві, і без цвілі.

Хочу прибрати: клац — чистота, жодної пилинки не знайдеш. Але частіше прибирати не хочу. А що? Мій дім — він мій, нічий інший.

Все гарно, одне тільки «але». Спадкоємця не маю. Поки двісті років не стукнуло, не думав про це. І тут от тобі, захотілось. Середина життя як ніяк. Ще якихось дві сотні, і поминай, як звали. Кому добро передати?

Скільки пальцями не клацав — не виходить спадкоємець.

Кажуть — бери кікімору, будь-яка погодиться. Але ж від кікімор кікімори народжуються, а мені пацана треба. От такого, як у дзеркалі, на мене схожого. Шевелюра густа, брови суворі, очі мудрі, ніс із горбинкою, підборіддя вольове. Триденна щетина...

— Хай тобі грець, Дзеркало, борода де?

— Про бороду забудь. Ти куди зібрався? Не пам’ятаєш?

— Не твоя справа, бороду поверни!

— Ні. І пострижися. Нині стрижки короткі.

— Ні? Ач хоробре яке! Вчити мене будеш? А я кочергу візьму і підправлю твою пику, хочеш? Забуло навіщо тут? Мої фантазії втілювати, а не командувати. Бороду поверни, сказав!

— А як же, будь ласка. Тільки на такого зарослого жодна нормальна жінка не подивиться.

— Побачимо. Я скільки разів фантазував про спадкоємця? І де він?

— Середній рід я, дітей плодити не вмію, — образилося Дзеркало. — А як магічний артефакт, зображення передаю добре, між іншим. Кілька хвилин тому сімдесят четверта красувалася.

— Гаразд, показуй, — сказав Лісовик і бухнувся у м'яке крісло, вкрите оленячим хутром перед дзеркалом в половину зросту.

Вигадав так виглядати мати свого спадкоємця. Зазирне дівчина у своє дзеркало, а в Дзеркалі Лісовика — віддзеркалення. Така фантазія. А що?  Вони ж його не бачать.

— Всіх не показуй, по-перше, красивих. І тих, що на повний зріст. Або голих на повний зріст, ще краще.

Третій день виглядав. Справа серйозна. Здорова має бути, але й гарна. Не лише обличчям, а й тілом. Струнка, і в очах щоб вогонь. Зморшок щоб не було, і груди не обвислі.

— Шукай таку, щоби дітей любила, — встряло Дзеркало.

— Не лізь. Наквецяють обличчя всякою поганню і витріщаються. Що тут розбереш?

— Маска це. Покращує водний і електролітний баланс шкіри.

— Чорна чого? Наче в багнюку мордою впала. Кікімори й то чистіші на обличчя бувають.

— Не подобається, перемикну на іншу.

— Перемикай.