Цукровий кубик

На вулиці було ще світло. По асфальтовій дорозі між багатоповерховими будинками маячили люди. Неподалік від неї, з боку двору, розташовувалися сходи, що вели у напівпідвальну будівлю. Якщо гарненько придивитися, то над ними можна було побачити контури слова "Мельхіор". За дверима знаходився бар, стіни якого були прикрашені широкими звивистими стрічками з, раптово, мельхіоровим відтінком. Відвідувачів у цей час було не багато: парочка молодих хлопців за столиком, які активно обговорювали знайомих дівчат, і чоловік років тридцяти, який понуро дивився в пивний келих. Бармен мовчки сидів за стійкою в кутку і витріщався в стелю.

Двері повільно відчинилися, і всередину зайшов високий неохайно вбраний чоловік, на поясі якого бовтався причудливий плюшевий пінгвін розміром із кулак. Новий відвідувач акуратно зачинив за собою двері і так тихо пройшов повз тих, хто сидів за столиком, що ті його не відразу помітили. Підійшовши до барної стійки, чоловік сів і втупився на бармена, сподіваючись, що той відреагує. Минула ціла хвилина.

- У вас тут самообслуговування чи що? - уїдливо запитав чоловік.

Голос був грубим і гучним - бармен навіть злегка сіпнувся.

- Добрий день. Що будеш замовляти? - вставши зі стільця, незворушно сказав той.

- Пиво. Темне. І щоб поміцніше.

Бармен мовчки втупився на нього. Було видно, як він напружує м'язи на лобі.

- Є якісь труднощі? - уже з неприхованою посмішкою запитав чоловік.

- Ні, просто...

- Мене звати Ном, - відрізав той.

Бармен злегка почервонів і взявся виконувати замовлення. Ном чудово розумів його реакцію, бо не щодня можна побачити людину без імплантів, тим паче мозкових. Дивина забутого світу, хоча, здавалося б, минуло лише кілька десятків років.

Ном озирнувся. Мужик продовжував дивитися у свій келих, і можна було тільки здогадуватися, що коїться в нього в голові. А ось молоді люди раптово змовкли і лише часом видавали якусь емоцію або жест. Не потрібно було бути генієм психології, щоб зрозуміти - вони зараз спілкуються подумки у віртуальному просторі. Мабуть, просканували, щоб дізнатися його ім'я, не отримали відгуку від імплантів і тепер гадають, що це за такий дивний тип прийшов.

- Твій келих, Ном.

- Дякую.

- Мене звати Лей.

- Дякую, Лей.

Бармен задоволено сів у своєму кутку і знову втупився у стелю. Ном дістав із кишені тонкий пластиковий пристрій зі значних розмірів екраном. Мужик нарешті відірвався від свого келиха, здивовано глянув на пристрій і, похитуючись, рушив до Нома. Підійшовши майже впритул, він голосно вимовив:

- Привіт, Ном!

- Привіт, людина-яку-я-не-знаю.

- Я Ерл. Ти ж не проти, якщо я сяду поруч?

Кожне слово давалося йому важко - схоже, він не обмежувався одним келихом пива.

- Сідай, Ерл.

- Ти сам звідки?

- Із 79-го району.

Ерл замовк, вочевидь роблячи уявний запит у мережу, щоб зрозуміти де це.

- Далекувато, - нарешті відповів він. - Пощастило тобі там жити. Під час війни твій район не сильно постраждав.

- І все ж таки постраждав, - роздратовано сказав Ном. 

- А навіщо приїхав у 24-й район?

- До старого знайомого.

Розмова дедалі більше нагадувала допит і Ном уже хотів з'їхати з теми, але цієї миті на екрані пристрою з'явилося сповіщення. Ерл простягнув руку, однак Ном різко схопив його за кисть і заламав. Той почав незв'язно мукати.

- Слухай сюди, Ерл! Я розумію, що зараз заведено звертатися на ім'я, навіть якщо це абсолютно чужа людина, а про слово "повага" багато хто навіть не чув. Але тобі ніхто не давав права чіпати мої речі! Ти добре мене зрозумів?

- Так-так, відпусти!

Ном прибрав руку. Лей підійшов до стійки і, немов за шаблоном, пробурмотів:

- Ном, ти маєш покинути приміщення.

- Я не проти. Тільки в туалет сходжу, а то щось закортіло.

Піднявшись, він попрямував в інший кінець залу, де був один єдиний коридор. Ном без вагань пройшов повз туалети і відчинив єдині двері без значків і написів. Ще один коридор, поворот, сходи вниз. Йшов він інтуїтивно, намагаючись при цьому не шуміти. Знову кілька дверей. У тьмяному освітленні вдалося помітити, що на одних із них ручка не була вкрита пилом, а отже, її часто використовували. Ном акуратно смикнув. Зачинено.  Він дістав пристрій і подивився на екран. Сигнал потужний. Приховувати свою присутність далі вже не мало сенсу. Ном дістав із кишені дещо розміром із сірникову коробку і приліпив на край дверей. За кілька секунд пролунало шипіння і коридор залило яскравим світлом іскор. Терміт зробив свою справу і пропалив дірку в тому місці, де був засув. Ном різко смикнув двері на себе й увійшов усередину.

Кімната виявилася напрочуд просторою. Тут було все необхідне для тривалого проживання - компактна кухня, душ, розкладний диван. У дальньому кутку до стіни була прироблена дошка, що слугувала подобою столу. Незнайомець нерухомо сидів за нею, уважно вивчаючи відвідувача.

- Без різких рухів! - рявкнув Ном, підходячи ближче.

- Хто Ви? - спокійно запитав той.

- Запитання тут буду ставити я!

Ном сів на диван поруч, не зводячи з нього очей. Зморшкувате чоло, залисина посеред голови, сиві кінчики волосся - незнайомець безумовно був старший за нього.

- Довго ж я тебе шукав, Мардук. А ти, виявляється, вирішив сховатися серед своїх же ворогів. Хитро ти все провернув!

- Ви мене з кимось плутаєте...

- Подивися мені в очі! - перебив його Ном, закипаючи від злості. - Дивись уважно!

Мардук злегка нахилився вперед, зазирнув у його блакитні очі і, похитавши головою, сказав:

- Ось воно що. А я й не думав, що можна зустріти тут людину без мозкових імплантів.

- Ти зробив так, що система підміняла людям твоє обличчя на чуже. Мало того, до неї під'єднані патрульні боти і камери спостереження - а отже, ти можеш вільно переміщатися містом. Містом, яке ти колись мало не знищив! Хоч ти і був правою рукою лідера Першої Коаліції, усім відомо, що багато рішень ухвалював особисто ти! Тому я запитаю лише один раз - навіщо ти почав цю війну?