41

Минуло здається декілька тижнів з того моменту, коли ми востаннє розмовляли з Юліаном. А якщо точніше, то двадцять шість днів. Не те, щоб я завела собі календар… але так, я його завела. І відмічала кожен день після того, коли моє життя повністю зруйнувалось. Перший час я просто весь час сиділа вдома, плакала і намагалась зібрати себе по частинах. Потім намагалась знайти роботу, навіть ходила на співбесіду та стажування. Думала, що мені вийде знайти себе в чомусь абсолютно іншому, та коли щоразу думками опинялась на кухні поряд з десертами, то дала собі зрозуміти, що це все-таки моє найбільше бажання. Проте знайти роботу в кондитерці вийшло значно складніше. Коли я казала, що мала уроки в Юліана Ковтуна, пишаючись цим, інші роботодавці ніби починали боятися мене і відмовляли. Та мабуть це логічно, якщо я пішла від такого успішного кондитера, то що можна очікувати від значно менших та гірших кавʼярень. Так і минав мій двадцять шостий день день абсолютної зневіри в себе та своє життя. Пізніше мій спокій порушив дзвінок у двері. Я чекала на піцу, яку замовила, то ж без будь-яких сумнівів пішла відчиняти двері.

— Добрий вечір, — привітався очевидно курʼєр, проте я не бачила в його руках своє замовлення. Стало так неприємно, що може, він десь його загубив чи що. Я важко видихнула і вважала, що десь безуспішно зіпсовано. Добре хоч, що оплата була при отриманні.

— Добрий, — я невдоволено фиркнула.

— Ви Єлизавета? — з посмішкою сказав чоловік.

— Так, — я кивнула, бо ж при оформленні замовлення й так було вказане моє імʼя.

— Чудово, — він поліз до свого рюкзака і витяг звідти великий паперовий конверт, — тоді це для вас.

— Ем... дякую, — він швидко вклав мені конверт в руки, — а що це таке? Я нічого такого не…

— Гарного вам вечора, — швидко протараторив курʼєр і швидко зник з моїх очей.

Спочатку я стояла як дурепа при відчинених дверях, та потім все-таки оговталась і повернулась до квартири. Конверт був великий, але не важкий. І якщо чесно, чомусь мені було страшно його відкривати. Першою думкою було те, що може щось сталося з батьками… Але ж тоді б, напевно, мені спочатку зателефонували. Потім в голові зʼявлялись думки, що це якісь штрафи чи щось подібне. Але хто ж відправляє такі речі курʼєрами. Зрештою, цікавість взяла своє і я швидко відкрила конверт. Всередині виявились якісь папери та ключі… Я раз за разом перечитувала зміст написаного, але мій мозок вперто не міг зрозуміти, що саме відбувається. Потім взяла до рук ключі. На них висів невеликий брелок у вигляді вінчика для змішування. Я розглядала їх, вертіла в руках, потім знову читала папери. І лише за якийсь час я усвідомила, що це ключі від моєї кондитерської. Хоча я це зрозуміла ще тоді, коли побачила імʼя та підпис Юліана на паперах, але хотіла зрозуміти, що це за розіграш чи якесь знущання. Номер чоловіка й досі був у мене заблокований, то ж такий звʼязок підтримувати ми не могли. Тому я швидко вхопила конверт, свою сумку і практично побігла до його кондитерської. Але вперше за весь час мене зустріли зачинені двері. Я глянула на годиник, хоч вже і був вечір, та кондитерська мала б працювати ще годину. Але навіть всередині не було жодного світла. То ж я вирішила піти туди, де моє серце защемилось. Двері теж були закриті, та маючи ключі… я все ж опинилась всередині. Ввімкнувши світло, щиро здивувалась тому, що тут все залишилось так само, як і було. За винятком деяких незначних деталей, але це взагалі були дрібниці. Я поклала свої речі на найближчий стілець і розгубилась, не розуміючи, для чого сюди зайшла та що збираюсь робити. Та довго думати не довелось, бо переді мною зʼявився Юліан, який вийшов з кухні. На ньому сьогодні не було жодного гриму, то ж я знову бачила його шрами. Серце болюче стиснулось від спогадів, які він розповідав про своє минуле…

— Все-таки, я дуже добре тебе знаю, — він засміявся, — знав, що ти прийдеш сюди.

— Це не дуже приємно розуміти, — я прочистила горло, — ледь не голою себе відчуваю.

— Вибач, — він розвів руками, — але як інакше з тобою звʼязатися, якщо ти досі тримаєш мене… заблокованим.

— Що це таке? — я взяла в руки конверт і потрясла ним, — якесь чергове знущання?

— А ти хіба не читала? — він знизив плечима, а потім вийшов з-за вітрини і став ближче. На ньому був звичайні джинси та футболка, не костюм, як зазвичай і від цього мені здавалося, що переді мною зовсім інша людина.

— Читала, але… Я нічого не розумію. Для чого ти так… своєрідно покликав мене сюди.

— Це новий робочий контракт між тобою і мною. Так як мій фінансовий плат втілився в життя, я розширююсь. Тепер це теж частина моєї кондитерської, де в основному будуть майстер-класи. Для дорослий і дітей, та для всіх, хто захоче. Ідею я ще звісно допрацюю, але думаю, і так зрозуміло. Та все-таки основна моя робота там, то ж... тут мені потрібна людина, що буде проводити майстер-класи від мого імені.

— Від твого… що? — мої брови злетіли догори і я намагалась зрозуміти, чи правильно я все почула.

— Я хочу, щоб ти й далі була тут головною. Не зовсім так, можливо, як ти собі це завжди уявяла… Але я б був дуже радий, якби ти погодилась стати головою моїх майстер-класів і проводила їх тут. Спочатку можливо сама, деколи зі мною… А потім, може, ти наважишся найняти собі ще когось і будеш лише ними керувати. Лізо… я не хочу забирати у тебе мрію бути кондитером. Можливо моя пропозиція це не зовсім те, чого ти хотіла від життя. Але це мій абсолютно новий проект і я хочу, щоб ти ним керувала.

— Ти… ти... ти це зараз жартуєш чи що? — мій голос затремтів і дурнуваті сльози заполонили очі.

— Я розумію, що… завинив перед тобою, — Юліан підійшов до мене практично впритул, — і справді хочу допомогти втілити твою мрію в реальність… звісно, якщо ти теж вибачишся.

— Ну ти й свиня, — я вдарила його в груди, а потім емоції перемогли здоровий глузд, я розревілась і сховала обиччя в його грудях. Юліан одразу ж обійняв мене і вперше за всі ці двадцять шість днів я розслабилась.