39

Батьки зробили замовлення і намагались знайти місце, шоб сісти. Я ж нервово перебирала пальцями, намагалась впоратись з запамороченням і вдавала, що все просто прекрасно. Криво посміхаючись, спробувала витягти батьків надвір, щоб сидіти там. Поряд з кондитерською було багато столиків, яких, звісно, раніше тут навіть не передбачалося. На щастя, один з них був вільний і я на тремтячих ногах повільно опустилась на стілець. Батьки сіли поряд і розставляючи свої тарілки, про щось активно спілкувались, але я навіть не чула жодного слова. Бо в голові стояв такий шум, що здавалось, я зараз знепритомнію.

— Доню, все добре? — мама поклала свою руку на мою, — ти якась бліда. Як ти почуваєшся?

— Та я… — я прочистила горло, — щось з самого ранку мені погано. Можливо… ввечері зʼїла щось не те. Не хвилюйтесь, — я спробувала натягнути посмішку.

— А я дуже хотіла спробувати той твій новий десерт, — замріяно сказала мама, розглядаючи все навколо, — та його чомусь немає навіть в меню.

— Це просто… там… один інгрідієнт важливий закінчився. Я замовила нову поставку, але не встигли привезти. Це був такий собі експеримент, я не знала, як відреагують клієнти, то ж спочатку багато не готувала, — мене аж вивертало від тієї брехні, та шляху назад вже не було.

— І це дуже розумно, — кивнув тато, — молодець.

Батьки куштували солодке, хвалили його, ділились враженнями і казали, щоб ще хотіли спробувати. Намагались говорити зі мною, та з кожною хвилиною мені ставало все гірше і я вже навіть й слова вимовити не могла. А всередині все кипіло ще й від злості. Що мої найрідніші люди вперше за довгий час приїхали до мене, а я не можу нормально провести з ними час. Бо мене всю трусить і кидає в жар від хвилювання. Краще б я з соромом показала батькам порожню зачинену кондитерську, можливо вони б зрозуміли мене і пробачили. Бо зараз я абсолютно нічого не розумію і мені здається, що знаходжусь у якомусь кошмарі. 
Батьки хотіли ще прогулятися і знову повернутися сюди, але я б уже точно тоді впала десь посеред вулиці. Тому сказала, що піду додому, але вони, на моє здивування, вирішили піти зі мною. Сказали, що це для них важливіше, ніж якась прогулянка. Вдома мені стало краще, особливо після того, як вийшло навіть трохи поспати. Ми посиділи на кухні, випили чаю і говорили про все на світі. У мене аж сльози на очі наверталися від того, як я скучила за батьками. Як мені їх невистачає. І від усвідомлення того, на що перетворилось моє нікчемне життя. Батьки повинні були залишитись на два дні, але татові подзвонили з роботи і вони змушені були швидко збиратися та повертатись назад.

— Як би я хотіла, щоб ви залишились надовше, — я обійняла себе руками, бо на вечір здійнявся неприємний вітер.

— І ми, доню, — відповів тато, — ми теж дуже скучили за тобою. Запросили б до себе, але як ти можеш залишити такий активний бізнес без нагляду.

— Так, — я відвела погляд і важко видихнула. Бізнес… дивлюся їм в очі та навіть не можу зізнатись в тому, що залишилась практично з нічим.

— Ми обовʼязково ще спробуємо приїхати якнайшвидше, — мама ледь стримувалась, щоб не заплакати і від цього у мене на очах теж проступали сльози.

— Ми пишаємось тобою, — батько обійняв мене і в цей момент я вже не втрималась за заплакала. Як же важко жити в такій жахливій брехні.

Та часу на довге прощання вже не залишалося. Ми ще раз обійнялись і батьки поїхали. Спочатку я просто стояла і дивилась, як їхнє авто зникає вдалині. Та додому не поспішала. Спочатку так і продовжувала просто стояти, незважаючи на те, що було холодно. А потім вирішила знову піти до кондитерської, щоб вже здалеку поглянути на те, що там відбувається. Але коли я прийшла, то на вулиці вже не було нікого і навіть тих столиків, що за одним із них ми з батьками сиділи. Трохи нерішуче я підійшла ближче до дверей і крізь скло побачила, що там теж порожньо. Щось невідоме потягнуло мене відчинити двері і на диво вони піддались. Кондитерська зустріла мене тишею. Я стояла посеред залу і намагалась скласти хоча б якусь частину цього складного пазлу в голові. Але натомість хіба що підвищилась тривожність і знову почало паморочитись в голові. Цей стан терпіти не хотілося, то ж я захотіла поспішити геть, та знайомий голос за спиною змусив мене зупинитися.

— Я так і знав, що ти сьогодні ще раз прийдеш сюди.

— Невже, — я здригнулась і засміялась, та все ж не наважувалась повернутись, — ти так добре мене знаєш.

— Та як видно, я взагалі тебе не знаю, — голос Юліана був сухим та байдужим. Наче ми бачимось вперше в житті і між нами не було нічого того, за що я так безуспішно намагалась триматись.

— Як… як ти все це зробив? — я махнула рукою на кондитерську, — а головне… чому?

— Ти орендувала це приміщення, правда ж? Я вийшов на власника, дізнався деякі деталі. Запропонував більшу суму і він любʼязно погодився віддати це приміщення мені.

— Віддати? — я таки повільно повернулась до чоловіка. На мене дивилось знову біле обличчя з дуже моторошними темними деталями. Він завжди малювався так зловісно чи це тільки зараз мені так відчувається.

— Так, — він пройшов трохи вперед, проводячи пальцем по одному зі столів. — Тепер власник цієї… кондитерської я. Той чоловік дав мені твій номер, щоб я попередив тебе про зміни. Хіба ти не бачила моїх повідомлень?

— Ні, — я сіпнула головою, — ти нічого не писав мені.

— Правда, — Юліан посміхнувся кутиком губ і схилив голову набік, — бо ти заблокувала мій номер ще до того, як я про все дізнався. Мабуть, коли викрала той рецепт. Наш… мій… та вже байдуже.

— Все-таки знаєш мене надто добре, — я коротко видихнула.

— То як батьки? Залишились задоволені… твоїм успіхом?

— Що? — я скривилась, — звідки ти… як це розуміти?

— Перш за все, тобі варто навчитись закривати двері, — Юліан схрестив руки на грудях і вперся до столу, — бо мабуть весь будинок чув вашу розмову.

— Що!? — я вражено викрикнула, — ти підслуховував?

— Не довелось, — він знизив плечами, — я тоді прийшов з тобою поговорити, хоча б щось вияснити, а натрапив на сімейну ідилію. Чи ні…