38

Я була розбита. Хоч як не намагалась привести себе до тями, переконати, що так буде краще, що я все зробила правильно… Хоча нічого правильного в тому не було. З самого початку я була просто засліплена жагою якоїсь дурнуватої помсти та несправедливості до людини, що по-суті, не була винна у моїх провалах. Як показало тепер життя, вся відповідальність лише на мені. Це я не змогла правильно організувати себе, свою роботу, не мала достатніх навичок для того, щоб впевнено почувати себе перед клієнтами та бути гордою за свої десерти. Я тільки думала, що мені всі винні і повинні любити все, що я роблю, незалежно від того, якої воно якості. 
А також я сама закохалась в людину, що так легко розбила мені серце. Зачарувалась його таємничістю, обережністю, вразливістю… Коли він зняв свій грим, то була впевнена, що саме я зцілюю його і Юліан буде поряд постійно. Та мабуть це був просто якийсь його піар-хід задля бізнесу та весілля, що співпав з тим, як він користувався мною. І я дозволяла це… Не помічала тієї дивної поведінки Юліана, що супроводжувало майже кожну нашу зустріч. Я була просто сліпою ідіоткою, яка сама винна у всіх своїх бідах. Проте від цього усвідомлення не стає легше, а всередині мене досі болить. І цей моральний стан відбивається на всьому, особливо на роботі в кондитерській. Я практично змушувала себе близько тижня кожного ранку вставати. То ж ажіотаж навколо моїх десертів швидко вщух. Я не змогла втримати цю хвилю успіху, бо вона сталась дуже невчасно. Точніше, я сама зробила її, проте не думала, що те довбане весілля настільки сильно мене знищить. 
Я йшла додому з невеликої прогулянки і поглядала на екран телефону. Номер Юліана я заблокувала одразу ж після того, як вкрала рецепт. То ж вже стільки часу я постійно дивлюсь на екран і чекаю чуда… А потім відразу ж картаю себе за цю дурість і намагаюсь змусити себе жити далі. Хоча б якось. Коли я відчиняла двері, то телефон в кишені таки завібрував. Я істерично дістала його, сподіваючись побачити знайоме імʼя чи хоча б натяк на те, що це може бути кондитер. Але телефонувала мені мама. То ж я розлючено гримнула дверима і тримаючи в іншій руці пакет з покупками, попрямувала на кухню, вмикаючи гучномовець.

— Алло, — намагалась надати голосу спокою.

— Привіт, сонечко, — защебетала мама, — як твої справи.

— Ну… добре, мам. Все добре, правда, — я шелестіла пакетом, витягуючи продукти. Сподівалась, що за шумом не буде чути мого проплаканого голосу.

— У мене для тебе є неймовірні новини.

— Справді? — я пирснула сміхом, бо просто не уявляла, що може бути ще «неймовірніше».

— У нас з батьком зʼявився вільний тиждень, то ж ми вирішили його використати з користю та навідати тебе.

— Щ-що!? — я пискнула і від розгубленості на підлогу полетіла скляна банка з консервованою квасолею.

— От такий сюрприз, — було чутно, що мама посміхається, — ми обовʼязково хочемо відвідати твою кондитерську. Нарешті побачити, у що ти вклала стільки свого часу, зусиль та мрій… Ну і наших грошей.

— Т-так… так, — я вперлась руками до столу, намагаючись впоратись з підступаючою істерикою.

— Ти стільки розповідала про це місце, — замріяно заговорила вона, — я впевнена, що воно неймовірне. Хіба ж моя доня могла зробити інакше?

— Звичайно, — я прикрила очі, — кондитерська справді чудова. Але, мабуть, там буде доволі людно і я не хочу, щоб вам було некомфортно…

— Нічого страшного. Я бачила, ти додала на сторінку кондитерської новий десерт. Він такий апетитний, що я вже не можу дочекатися, щоб скуштувати його…

— Вибач, мені зараз трохи незручно говорити, — я проковтнула колючий ком, що підступив до горла, — то коли ви завтра приїдете?

— Десь між ранком та обідом. Твій батько категорично відмовився їхати будь-чим, окрім автомобіля. То ж я не знаю, коли ми точно прибудемо.

— Зрозуміло, — я спробувала посміхнутись, а по щоці покотилась сльоза, — тоді до завтра…

— До зустрічі, моя люба. Я вже так скучила за тобою.

Я вимкнула дзвінок і повільно присіла, відпускаючи стіл. Відчувала, що знову починаю тремтіти та величезною хвилею накочувала паніка. Але потім різко все відпустило і я голосно розсміялася. Це був шалений істеричний сміх, бо здавалося, що гірше бути вже просто не може… Потім я опустила погляд на підлогу, де було купа скла та квасолин, що розлетілись по всій кухні. Це змусило мене розревітись, але потім я якось швидко опанувала себе і почала прибирати. Та в голові все одно прокручувався ймовірний завтрашній день і те, як я стану найбільшим розчаруванням для своєї сімʼї. 
Прибирання зайняло в мене якось значно більше часу, ніж я розраховувала, проте я стала значно спокійнішою. І вже була готова відстоювати себе та виправдовуватись завтра перед батьками. Перевіривши, чи замкнені двері, я зауважила, що мабуть через ті емоції я їх навіть повністю не зачинила і стільки часу просиділа з привідкритими. Дивно, як з моїм щастям мене не пограбували. Після цього я пішла спати. Бо сон це єдине місце, куди ще поки вдавалось втекти від всього цього армагедону. 
Вранці я ще ніколи так довго не збиралась. Хотілось відтягнути момент сорому та все-таки втекти від цього не вийде. То ж важко видихнувши, я вийшла з дому, готуючись до найбільшої в житті прикрості. Проте як тільки я підійшла до кондитерської, то не повірила своїм очам. Там було повно народу. І на вулиці, і всередині. І це здивувало мене найбільше — як вони змогли туди потрапити. Я швидко просунулась крізь натовп і практично заповзла в приміщення. Людей було надто багато, як для того маленького закладу і спочатку було страшенно важко зорієнтуватися і хоча б щось зрозуміти. А потім я побачила дещо знайоме… Надто добре відомий мені бежевий колір уніформи на дівчатах, що готували вітрину.

— Ем… привіт, — я натягнула посмішку і спитала в одної з дівчат, що була офіціанткою раніше разом зі мною, — що тут таке?

— О, привіт, Єлизавето, — вона щиро посміхнулась, — не знала, що ти теж будеш тут.

— Та тобто не знала, — з докором сказала інша дівчина, — ти що не знаєш, що вона помічниця по майстер-класах. Звісно вона мусить бути тут.