32

Я відчувала, як на очах починали зʼявлятись сльози, а горло наче стиснуло лещатами. Хотіла щось сказати, але в цей момент просто не могла, бо голос абсолютно не слухався. Юліан практично перестав мене помічати і почав займатись якимись своїми справами. А я стояла там мовчки, ніби тінь, на яку було абсолютно байдуже.

— Юліане… — тихо сказала після значної мовчанки, — що відбувається?

— Ти таки не пішла? — він підняв на мене погляд та голос став трохи спокійнішим. Проте вся увага кондитера й досі була на його процесах. 

— Думаєш, мене так легко позбутися? — я наважилась підійти трохи ближче. — Чому ти уникаєш спілкування зі мною? Обманюєш…

— Я просто був зайнятий, — на тяжкому видиху сказав чоловік. — Думаю, ти й так все сама бачила.

— Бачила, — я фиркнула, — тому й не розумію нічого… Невже не знайшлось хвилини, щоб хоча б відповісти.

— Моя справа має шанс вийти на новий рівень, — Юліан роздратовано кинув лопатку на стільницю, — і в першу чергу мене хвилює лише це. І якщо ти не розумієш цього, то вибач… 

— То ти настільки одержимий роботою!? — мій голос зірвався на крик, — що тобі байдуже на все решта? На людей, яким ти… важливий!?

— Бо моя робота це єдине, що дало мені шанс вижити! — він теж почав кричати і ривком опинився ближче, — ніхто не підтримував мене, не переймався… Я складав докупи себе сам завдяки цій справі! І мені байдуже на все, якщо мені треба зберегти своє імʼя в кондитерці чи більше — винести його на новий рівень.

— Це звучить так… егоїстично… — я скривилась і на секунду подумала, що мені навіть огидно все це слухати.

— Егоїстично, — Юліан вибухнув істеричним сміхом, — зараз я покажу тобі справжній егоїзм.

Він почав підходити ближче, а я інстинктивно позадкувала. Чоловік торкнувся своєї сорочки і почав розщіпати ґудзики. Я коротко видихнула та намагалась зрозуміти, що він збирається зробити. Це точно було не схоже на порив пристрасті. Хоча, може, в його божевільній голові й були хтиві думки. Коли я вже вперлась до тумби і далі тікати вже було нікуди, то Юліан зняв з себе сорочку. На мить я забула про все на світі, коли побачила його оголене рельєфне тіло. Важко ковтнула і уявила, як він нависає наді мною і… Але потім мій погляд сфокусувався на іншому. Його груди, руки, плечі, все було покрите десятками шрамів. Глибоких і не дуже, короткі, довгі. Рубці всіювали майже всю шкіру і я відчувала, як починаю тремтіти. В голові пронеслась сотня думок, але жодного притомного пояснення не знайшлось…

— Що… це… — тихо пискнула, сильніше стискаючи пальцями краї тумби.

— Я жив щасливе життя разом зі своїми батьками, — Юліан почав говорити хриплим голосом, — поки моя мама не захворіла і протягом декількох місяців не згасла, як свічка. Вона була найсвітлішою людиною у світі. Саме мама познайомила мене з випічкою, навчила пекти печиво та робити найпростіші пироги. І після її смерті я залишився з батьком. З мерзотником, який витрачав всі гроші для лікування мами на горілку та своїх друзів. А коли напивався до чортиків, приходив додому, заганяв мене в кут і зганяв свою ненависть. Бив чим завгодно і куди завгодно. Він ніколи не любив мене, ненавидів… Бо через мене, як батько вважав, він втратив свій шанс на карʼєру. І думаю ти бачиш, якою була його ненависть, якщо оці всі шрами зі мною досі… Це відбувалось роками, та я терпів і нічого нікому не казав, щоб мене просто не чіпали ніякі служби і я зміг втекти. Я пропускав уроки в школі, пропадав цілими днями, шукаючи роботу, щоб заробити гроші і змогти втекти геть. І в памʼять про маму ніколи не забував про кондитерку. Тому за першої ж нагоди я вступив до коледжу, що стало першим кроком моєї карʼєри. Працював день і ніч, до знемоги, тільки б стати найкращим… Тільки б мене помітили і я зміг прокласти собі шлях далі, а не повернутися до деспота, що готовий був вбити мене. І я хапався за кожен шанс, за кожну брудну роботу. Крок за кроком я підіймав себе у світі кондитерки. Щороку оглядався назад і розумів, що цього мало, недостатньо, бо досі відчував, як нили ці довбані шрами, нагадуючи про те, що мене чекає, якщо я здамся. Готовий був просто розірватися, зробити неможливе, але досягти свого. Зробити так, щоб я зміг забути минуле і жити та працювати на успішне майбутнє. І я зміг. Тільки от легше не стало, а я звик до вічної зайнятості, то ж мусив завантажувати себе, щоб почуватись живим. Єдиним полегшенням, що сколихнуло моє життя став один телефонний дзвінок. Після якого я стояв в лікарняній палаті та дивився, як той мерзенний алкоголік корчиться в передсмертній агонії. В той момент у мене не було жодних емоцій, ніякого співчуття. Коли він помер, я просто розвернувся і пішов, мені було байдуже, що далі чекає на тіло того, хто був моїм батьком. Він постійно брехав мені, що грошей нема, що мамі вони не потрібні. А насправді крав їх для себе і своїх друзів-алкоголіків. Все моє життя потім минало в суцільній брехні та зневазі. Тому я просто ненавиджу, коли мені брешуть. Я прирівнюю це до зради. Тому ніколи нікого не підпускав близько до себе. Бо знав, що це точно закінчиться обманом. Та й не цікавило мене нічого, крім роботи. Бо після смерті батька наче впав якийсь груз з плечей і справи пішли значно краще. Так ми й опинились тут. І свій грим я вигадав для того, щоб прикрити шрами. Щоб відгородитись від спогадів і аби ніхто не намагався лізти мені в душу. Через нього мене остерігались і це давало певні переваги.

Юліан розвів руками і я помітила, як сильно змінилось його обличчя. Як після цієї розповіді він почав виглядати втомленим та пригніченим. А я просто намагалась переварити все те, що почула. Стало дуже гидко від самої себе. Людина щойно вилила мені всю свою душу, наголошуючи, що ненавидить брехню і саме через це нікого раніше не підпускав до себе. А тут зʼявилась я, яка хоче саме це і зробити — обманути і зрадити. Я міцніше вхопилась в стільницю, щоб впевнитись, що я взагалі ще при свідомості і зрозуміти, можливо, варто переосмислити свої плани і подумати краще, що робити далі. Не ставати на цей жахливий шлях брехні…