26

— Як настрій? — абсолютно буденно спитав Юліан, поки я ходила від поверхні до поверхні, намагаючись вкотре переконатись чи все добре.

— Нормально, — я поправила серветки, які вже вдесяте не хотіли нормально стояти в підставці.

— Тому я й спитав, — він засміявся, — ти стала сама не своя як тільки ми сюди приїхали.

— Вибач, просто… — я втомлено потерла обличчя руками, — після того майстер-класу з бізнесменами я ніяк не можу опанувати себе. Завжди здається, що щось піде не так.

— Але ти ж вже стільки їх провела чудово, — Юліан підійшов ближче та обережно взяв мене за руки, — чим цей відрізнятиметься від інших?

— Ти жартуєш? — я міцніше стисла його пальці, — масштабом! Подивись, скільки тут поверхонь… скільки людей сьогодні прийде вчитися робити твої десерти. І я… яка спалила тоді все.

— Будь ласка, Єлизавето, заспокійся, — кондитер притягнув мене до себе, — інакше я відправлю тебе додому. Мені зараз точно не потрібен такий хаос, як ти.

Ось він. Юліан Ковтун. Коли діло доходить до роботи, то в ньому зникає все людське і залишається лише холодний розум та відповідальність. Я уважно розглядала його обличчя, на якому була намальована посмішка. Цей грим вже не здавався мені таким моторошним і лякаючим, тим більше, саме такої милої посмішки в нього ще не було. Я не ризикувала цілувати його тут, коли крім нас навколо було ще досить багато людей, проте вже страшенно хотілося десь усамітнитись. Хоча мабуть я зараз точно думаю не про те що треба, бо погляд Юліана був спрямований в бік поверхонь і мені здається, що я навіть чула, як в його голові ввімкнулись і почали працювати всі кондитерські механізми. 
Погода сьогодні була чудовою, я б сказала навіть занадто. Бо мені не вистачало серветок, щоб витирати піт з чола, який постійно зʼявлявся від сонця і моєї активної біганини. Коли почали зʼявлятись перші люди, я відчула, як страх паралізував мене і в ту мить мені хотілось просто втекти. Навіть в найбільш успішні дні моєї кондитерської я не бачила такого натовпу, як на цьому майстер-класі. Але я ж хочу бути успішною… хочу такого ж успіху, тому мушу опанувати свій страх і бути найкращою. Та й підтримка Юліана для мене була дуже важливою. Він непомітно для всіх поцілував мене у скроню і сказав, що все буде добре. То ж я міцно стисла кулаки і пішла працювати. 
Під кінець майстер-класу я вже добряче втомилась, то ж знайшла час, щоб просто сісти і трохи відпочити. Проте так було цікаво спостерігати за Юліаном. З яким натхненням він про все розповідав та пояснював, з якою добротою і щирістю підходив до людей, в яких щось не виходило, і пояснював їм, допомагав. Він був просто наче створений для всього цього і здається саме сьогодні я по-справжньому в нього закохалася. 
Після закінчення кондитер поставив мене поряд з собою, поки до нього підходили та дякували. Моє завдання було просто посміхатись, проте я робила це щиро. Бо мені самій страшенно подобалось те, як його хвалять. Звісно, моя увага не оминула й надто захоплених дамочок, які дуже важко прощались з Юліаном і тоді я вперше задумалась, що навіть у цьому в мене просто шалена конкуренція.

— Ти сьогодні був просто неймовірний, — я схилила голову набік, — мабуть вперше я побачила тебе настільки поглинутим роботою.

— Дякую, — він втомлено посміхнувся, — ти теж сьогодні добре впоралась. Бачиш… не спалила нічого.

— Мабуть це зі мною надовго, — я закотила очі, — оці твої дурнуваті підколи.

— Ти сама почала про це згадувати, — Юліан знизив плечима і зняв свій кітель, — як же душно.

— До речі… я хотіла запитати дещо…

— Питай, — він взяв пляшку води і випив майже половину.

— Як так випадково сталося, що коли я приходжу на роботу, то завжди тоді, коли в Данила вихідний? Тобто ми з ним не пересікаємось взагалі.

— Данило? Хто це? — Юліан нахмурився, — а, той Данило… не знаю. Мабуть так виходить випадково.

— Усі рази випадково? — я хитро підняла одну брову.

— А що ти хочеш від мене почути? — досить серйозно спитав чоловік і я замислилась, а що ж справді я хочу від нього.

— Ну не зна-а-аю… Може те, що ти приревнував мене до нього і через це зробив все саме так…

— Бачу, ти вже все собі придумала, — Юліан коротко засміявся, — але я не маю що тобі відповісти. Так просто виходить. І все.

— Ясно, — я посміхнулась, хоч і зовсім йому не повірила. Може він ще не хоче показувати мені свої почуття і емоції, які я викликаю в нього. То ж я готова почекати.

Сонце справді пекло дуже сильно, та в якийсь момент почав здійматися вітер, що дуже неприємно холодив шкіру. Я обійняла себе руками, бо була в майці на тонких бретельках. Вітер посилювався і кинувши оком на територію, я зрозуміла, що прибирати тут будуть ще довго.

— Здається, на нас насувається добряча злива, — сказав Юліан і діставши телефон, почав комусь дзвонити. — Так і є, в місті просто нереальна гроза. І судячи з усього, тут вона буде вже зовсім скоро.

— І що робити? — я терла свої плечі руками, — ми можемо якось пришвидшити тут все? Може допомогти?

— От саме ти будеш переносити важкезні робочі поверхні, правда? — Юліан пирснув сміхом.

— Я просто хочу якось допомогти, — я розвела руками, — та й не дуже хочеться потрапити під дощ.

Юліан пішов про щось говорити з робочими, а я так і залишилась чекати його на тому ж місці. Десь за десять хвилин вже не світило сонце, небо затягнулось хмарами, а з боку міста насувалась величезна практично чорна хмара. Звідти вже було чутно розкати грому, а я лиш думала про те, що повертатися нам треба десь близько години.

— Я про все домовився, — Юліан підійшов, завершуючи розмовляти по телефону. — Ніхто не встигне всі ті стійки перенести, то ж їх просто вкриють від дощу. Якраз все потрібне тут є. Але нам вже треба їхати.

— Правда? Я думала, ми допоможемо… — я озиралась на працівників, що метушились і вкривали все чимось схожим на брезент.

— Я б з радістю це зробив, але мушу їхати. 

— Тобі знову хтось дзвонив? — я обережно спробувала зазирнути в його телефон, бо останнім часом він тільки те й робить, що говорить з кимось чи переписується. Не скажу, що я ревнувала, але… Мені чомусь це видавалось дуже дивним.