23

— То може все-таки щось сталося? — я вирішила не здаватися і витягнути з нього причину цього візиту.

— Нічого, чесно. Просто вирішив перевірити як ти тут… — Юліан цього разу дуже пильно оглядав мою квартиру. Він поводився ніби ревнивий чоловік, що підозрює дружину в зраді та намагається знайти сліди коханця. Спочатку мені від цього стало смішно, але потім я різко себе зупинила. Адже зрада у всьому цьому все ж присутня…

— Насправді, я хотіла сходити в магазин, бо в холодильнику порожньо, — я вирішила цю розмову направити в більш спокійне русло.

— Нічого, — він прочистив горло, — я обійдусь і просто чаєм. Та й ти завжди можеш замовити доставку.

— Який же ти егоїст, — я закотила очі, — до чого тут взагалі твій чай? Не думав, що може я голодна? Доставка… я не готова витрачати купу грошей на те, що можна купити самому значно вигідніше.

— Мила квартирка, — чоловік проігнорував мене і вирішив самостійно оглянути мій дім. Я стиснула кулаки від роздратування, та все ж пішла слідом за ним. Не так я уявляла собі цей чудовий вихідний.

Так як площа моєї квартири не надто велика, імпровізована екскурсія закінчилась швидко, проте Юліан точно не збирався йти геть. То ж я не вигадала нічого кращого, як справді запропонувати йому випити чаю. Чоловік охоче погодився і навіть швидше за мене пішов на кухню. Чим далі, тим це більше виглядало як якесь божевілля і я щосили тримала себе в руках, щоб не наговорити йому всякого. Чайник закипів і я переможно поставила перед ним чашку з гарячим напоєм. Від чаю йшла пара, яка зникала, підіймаючись до обличчя Юліана. Здається, що цей білий грим може знищити що завгодно, особливо, якщо це щось хороше.

— Ось, — я поставила перед ним ще тарілку з десертати, — хоч щось до чаю таки в мене є.

— Дякую, — він покрутив тарілкою, розглядаючи і обираючи, а я в цей момент усвідомила, яку дурість зробила. Бо ж це ті десерти, які я робила у своїй кондитерській.

— То ж… — я обережно почала говорити, — коли у нас буде наступний урок?

— А вони тобі ще потрібні? — здивовано спитав Юліан і зробив ковток чаю. — Мені здається, що ти вже дуже добре почуваєш себе в кондитерці.

— Ні, ну… так, стало дещо краще, але… Я все одно ще хочу навчатися.

— Знаєш, я дуже сильно відчуваю в тобі якийсь підвох. Щось, що мені не виходить розгадати. Власне, саме тому я й тут.

— Ну звісно, — я видала істеричний смішок, — звісно ж ти не прийшов мене провідати. Ти хочеш в чомусь звинувачувати, правда ж?

— Просто хочу розібратись, — він почав легенько постукувати пальцями по чашці, що викликало в мене роздратування. — То ж я переглянув деякі записи камер спостереження…

— Ну і? — я різко перебила його, відчуваючи, як у мене почали труситись коліна.

— І мої здогадки не підтвердились, — Юліан відкинувся на спинку стільця, — я думав, ти залишаєшся допізна чи приходиш набагато раніше, чи може взагалі серед ночі і практикуєшся на моїй кухні. Але ні. Ти цього не робила жодного разу.

— Тебе аж настільки цікавить моя персона? — я натягнула посмішку, ховаючи за нею напруження від цієї розмови. — Чому ти взагалі вважаєш, що я додатково практикувалась…

— Тільки не треба зараз цього, Єлизавето, — він різко нахилився вперед, — не бреши. Навчки з неба не падають і ми обоє це чудово знаємо. То ж зараз, я вважаю, варто сказати правду, щоб я остаточно не розчарувався в тобі.

— Ну я… це… — шляху відступу не було, проте й правду сказати Юліану я точно не могла. Годинник на стіні клацав наче у моїй голові, але це тільки збивало мене з думок. То ж не залишалось нічого, ніж знову вкотре брехати. — Гаразд, я справді дещо вчила. Тут.

— Тут. Де? — кондитер звів брови.

— Ну ось, на своїй кухні. Тут. Де ж ще я могла б щось випікати і експериментувати, як не вдома, — я сіпнула головою, ніби він спитав якусь дурість. Але коліна почали труситись ще сильніше.

— Тобто… саме тут ти настільки відточила свої навички? Розібралась зі стількома складними рецептами? — Юліан покосився на мою плиту, яка справді виглядала дещо «втомленою» і в ній деколи навіть звичайнмй пиріг спекти складно.

— Ну я просто… пробувала і пробувала. Головне було налаштувати самі процеси, а результат… ну так, моя стара духовка не зовсім вміє робити все ідеально.

— То ж ти хочеш сказати, — він взяв з тарілки шматок брауні і відкусив невеликий шматок, — що оце все ти змогла зробити на цій мініатюрній кухні?

— Що? Ні! — я надто сильно засміялась, проте обличчя Юліана так і залишилось камʼяним, — я їх купила.

— Купила? Де? Вони надто смачні для магазинних, надто… домашні. 

— Ну… це можливо була якась кондитерська, — я почала вдавати, що прибираю неіснуючі крихти на столі, — вже не памʼятаю. Я просто гуляла і захотілось солодкого. Якогось… іншого, а не нашого.

— Нашого? — він тихо засміявся.

— Не придирайся до слів, — я різко підвелась зі стільця, на якому весь цей час сиділа, — ненавиджу, коли ти так робиш. Допитуєш мене, хоча я навіть ні в чому не провинилась. Точніше, ти б точно хотів, щоб це було так…

— Я просто хотів розібратися в ситуації, — він знову надпив чай і таки доїв повністю те брауні. — А десерти ці дійсно смачні. Спробуй згадати, де ти їх купила, може і мені колись захочеться «не нашого».

Кондитер розсміявся і я розуміла, що його дуже повеселила ця моя фраза. Але зараз мене більше хвилювало те, що йому сподобались десерти. Саме ті, які я останні зробила у своїй кондитерській. І він повірив, що я купила їх, отже, вони справді стали конкурентними. 
Після цього повисла тиша. Юліан сидів і думав про щось своє, розглядаючи мою чашку. Я лише зараз помітила, що дала йому свою улюблену. Це трохи розізлило мене, бо чому я взагалі додумалась до такого. Невже це дійсно якісь справжні почуття…    
Я підійшла до вікна і обійняла себе руками. В якийсь момент взагалі забула, що не сама і повністю поринула у свої думки. Проте вони раз за разом повертались до моєї кондитерської та до того, що я колись все-таки розчарую себе і своїх батьків.