22

Того вечора Юліан ще більше не йшов у мене з голови. Я згадувала і поцілунок, і те, як він відштовхнув мене. Проте найбільше мої думки захопило те, що він намагався вибачитися. Хоч і не прямо, та я впевнена, він хотів це зробити. Не приховаю, що й досі дещо ображена на нього, проте цікавість бере своє. То ж сьогодні я вже точно чекаю нашого уроку, щоб переконатися, що Юліану справді шкода і він таки скаже мені просте «вибач».  
Проте чоловіка сьогодні від самого ранку сьогодні я ще не бачила. Але намагалась дуже про це не думати, а просто робити свою роботу, інакше б тоді довелось вибачатися вже мені. 
І робочий день підходив до завершення, я постійно дивилась на вхідні двері і в бік кабінету Юліана, проте жодного разу так й не побачила його. Поки вже не зібралась додому, бо сьогодні була не моя черга закривати зміну. Він зайшов до кондитерської, завершуючи розмову по телефону і ми зіштовхнулись знову біля дверей.

— Які люди, — я підняла брову і оцінила його поглядом, намагаючись впійматись за щось. Але як завжди все було аж занадто бездоганно.

— Невже ти чекаєш мене? — саркастично сказав чоловік, лиш мигцем глянувши на мене, а так то не відривався від свого телефона.

— У нас же має бути урок сьогодні, хіба ні? — я примружила очі, — чи у тебе є якісь важливіші справи?

— Так… ем, тобто ні. Так-так, урок, — Юліан активно набирав текст на екрані, — я памʼятаю. Можеш йти на кухню, я зараз приєднаюся. Ну і підготуй основу, ти вже знаєш…

Кондитер пройшов повз мене, й далі не відриваючись від екрану і зник у своєму кабінеті, голосно зачинивши двері. Я навіть трохи здригнулась від такого гучного звуку. Юліан поводився так дивно, він ще ніколи не був такий неуважний і розсіяний. Наче в тому телефоні вирішувалось питання життя і смерті. Хоча, може, так воно і є, звідки мені це знати. Він ж не посвячує мене у своє життя, у свої плани. Все під сімома замками. Це тільки я повинна відчитуватись за кожен крок і пояснювати свій емоційний стан. Все це дуже роздратувало мене, тому на кухні я мало не побила посуд і не зіпсувала деякі продукти. 
Проте коли все було підготовано, Юліан ще досі не прийшов. Декілька разів я виходила з кухні в його пошуках і розуміла, що він у своєму кабінеті. Просто було чутно, наскільки голосно чоловік розмовляє по телефону. Повернувшись до робочого місця, довелось прочекати його ще близько години. Я ледь не заснула, поки всоте перечитувала свої записи в блокноті. Але Юліан так і не зʼявлявся. Але коли я вже знову хотіла йти на пошуки, двері гучно відчинились і кондитер таки зволив прийти… знову тримаючи телефон в руках.

— Це якийсь жарт? — я підірвалась з місця і практично кинулась на нього, — Скільки мені ще чекати на тебе? Чи ти вирішив покарати мене за… щось…

— Ні-ні, — Юліан й далі щось набирав в телефоні, навіть не дивлячись на мене, — вибач, сьогодні нічого не вийде.

— Що!? — я голосно крикнула, від чого сама дещо налякалась.

— В мене просто зараз купа справ. Просто розриваюсь… — Юліан ще щось написав у телефоні та різко сховав його в кишеню, врешті дивлячись на мене. — Тому сьогодні уроку не буде. І десь ще декілька днів теж. Пробач, мушу владнати деякі особисті справи.

— Ти це зараз серйозно? — мене аж почало трусити від злості, — А ти не міг сказати мені це раніше? Щоб я не стирчала тут як дурепа? 

— Я просто думав, що вийде зі всім розібратися швидше, — Юліан розвів руками і в той же момент в нього заздвонив телефон. Я бачила, що він хоче відповісти, але мужньо тримався. І чогось мене це страшенно вибісило.

— Гаразд, — я закотила очі, — дякую що повідомив. Хоча б зараз. А не тоді, коли я вже тут заснула і ти б просто зачинив мене.

— М-м-м… не зачинив би, — він вже знов тримав телефон в руці і передзвонював, мабуть. — До завтра.

Двері за ним так само ж гучно зачинились, як і відчинились. А я роздратовано гримнула кулаком об стільницю. Намагалась знайти хоч якесь адекватне пояснення його поведінці, але нічого не приходило в голову. Могла б сказати, що він так просто карає мене за той дурнуватий поцілунок, але ж до чого тоді тут його той дурнуватий телефон і вічні дзвінки. Може в нього щось сталося… Тільки Юліан і схвильованим не виглядає. Все занадто дивно і звісно ж ніяких пояснень я не отримаю. Втомлено протерши обличчя руками, почала прибирати все це дарма підготоване і думками лаяла цього козла. А потім мій погляд зачепився за ту шуфлядку, звідки я раніше взяла рецепт тарта, що тоді успішно провалила. Вагалась я довго, але все-таки цікавість перемогла. Всередині було дуже багато тек і файлів, панував ідеальний порядок. То ж я дістала рандомну папку, сховала під фартухом і швидко пішла геть. Якщо Юліан не має часу на мене, тоді я займу себе сама. 
Що, власне, і сталося. Весь наступний тиждень він навіть якщо й зʼявлявся, то зовсім не звертав на мене ніякої уваги, ніби я неведимка. Не кажучи вже про наші  уроки, яких не було. То ж кожного вечора я знову йшла у свою кондитерську, де відточувала майстерність за його рецептами. Папка вже давно була на своєму місці, а цінні знання обережно переписані в мій блокнот. Я була щаслива сама за себе, що я можу готувати смачні десерти і не гірше за Юліана. Хоч це і дійсно завдяки йому, проте зараз цей діловий кондитер точно не має відношення до моїх навичок, бо з його вічною зайнятістю ми навіть не бачимось… І я не раз ловила себе на думці, що скучила. 
Та сталось неймовірне диво і одного ранку мені прийшло повідомлення від Юліана, що сьогодні ввечері чекає мене на урок. Це не могло не втішити, то ж я навіть трохи хвилювалась і коли ми опинились удвох на кухні, практично стримувала себе, щоб якось його не торкнутися і щоб він не запідозрив, що в мене взагалі можуть бути такі думки.

— Що ж… це… справді чудово, — сказав кондитер, оглядаючи один з десертів, коли ми вже закінчили. — Досі не можу зрозуміти, як ти змогла так сильно і швидко удосконалитись.

— Справді, — я повернулась до нього спиною, ніби прибираючи поверхню, і посміхнулась сама до себе, — а я думала, ти цього взагалі не зауважуєш через свою вічну зайнятість.