21

Це відчувалось як якесь божевілля, прое такого приємного поцілунку мабуть не було жодного разу в моєму житті. Хотілось просто розчинитись в цих відчуттях і стати ще ближче до Юліана, щоб його тепло огорнуло мене… і щоб я опинилась в безпеці. Так я відчувала поряд з ним. Проте як тільки ці думки зʼявились в моїй голові, Юліан вхопив мене за обидві руки і досить різко відштовхнув від себе. Я спіткнулась, проте змогла втримати рівновагу. І впіймала на собі розгублено-розлючений погляд кондитера.

— Єлизавето, що ти робиш? — досить грубо спитав чоловік.

— Я... цей... Пробач, я не мала…

— Думаєш, що це б допомогло в ситуації, що сталася? — він роздратовано махнув рукою, — хочеш все так банально виправити?

— Це не те, що ти подумав, — я провела рукою по обличчі, розгублено дивлячись у вікно. Бо насправді в мене не було жодних пояснень тому, що сталося. Крім того, що я просто захотіла поцілувати його.

— Тут нема про що думати, — Юліан коротко видихнув, ніби намагався стримати всі емоції в собі. — Вийшла помилка і… просто забудь про все це. Будь ласка. 

Він ще раз коротко глянув на мене і просто пішов геть. Я стояла як вкопана і просто дивилась на двері. Губи й досі ніби пульсували після того поцілунку, а серце билось частіше. Обережно повернувши голову, я вловила своє відображення в дзеркалі шафи. На моєму обличчі залишився яскравий білий слід від гриму Юліана. Провівши по тій плямі рукою, я відчула, як неприємна образа починала клубком закручуватися в грудях. Ідіотка. Як я взагалі могла дійти до того, що захотіла поцілувати Юліана. Хіба ж не було очевидно відразу, що він за людина. Що він міг би ще гірше відреагувати на таке, тим більше, було видно, що він так сильно стримує себе. Невже я дійсно закохалась в найбільш егоїстичного чоловіка на планеті… Далі сльози потекли по щоках і я навіть не намагалась їх зупинити. Просто сиділа на невеликому дивані, що був у цій кімнаті та дала повну волю своїм емоціям. Проте за весь час, що минув, Юліан тут так і не зʼявився, враховуючи, що тут були його речі. Я впевнена, що це було через мене і тоді вже просто істерично розсміялась. Сльози закінчились і всередині була просто порожнеча. То ж я пішла перевдягтись і забратися геть з цього дурнуватого готелю. Діставши зі своєї сумки вологу серветку, я зупинилась перед дзеркалом і почала істерично терти щоку, на якісь була біла фарба. Все це помилка… Дурнувата помилка… І я не хочу навіть згадувати більше про це. Юліан правий і варто про все забути, а особливо про нього. Коли шкіра на щоці вже аж палала, я врешті зупинилась. І швидко побігла геть, одночасно викликаючи таксі. 
Наступний день відчувався якось не так… Я прийшла на роботу, але хотілось відразу втекти. Звісно ж, я чудово розуміла чому. Бо як тільки десь на горизонті зʼявлявся Юліан, мені хотілося провалитися крізь землю. Я не дивилась в його бік, не проходила повз, намагалась всіма силами уникати кондитера. Навіть просила когось замінити мене, коли якась робота була на кухні чи взагалі хоч десь біля чоловіка. А ввечері практично втікала з роботи, щоб він не бачив мене та не нагадував про наші уроки. Я почувала себе жахливо приниженою і дурною. Все виглядало як в дешевому любовному серіалі… закохатися у свого начальника… А ще й тоді, коли він є моїм найбільшим конкурентом. 
В такому темпі я провела десь більше тижня і вже навіть звикла до того, що Юліана стало мінімум в моєму житті. Хоч і в перші дні навіть трохи сумувала за ним… Проте постійно згадувала те своє заплакане обличчя з білою плямою фарби і все ставало на свої місця. Поки якось вранці випадково не зіштовхнулась з кондитером у дверях. Взагалі не розумію, як не змогла його не помітити.

— Вибач, — тихо сказав Юліан, але я навіть не підняла на нього очей, — все нормально? Я не сильно штовхнув тебе?

— Ні, — фиркнула я, бо перед очима відразу ж зʼявилось те, як він мене відштовхнув тоді після поцілунку.

— Єлизавето… ти пропускаєш моє навчання.

— Поки що нема на це часу, — збрехала я, змушуючи себе дивитись прямо, хоча так і хотілося поглянути в ті його фальшиві очі. Хоча ще більшим бажанням було втулити кондитеру ляпаса.

— Чому я впевнений, що це неправда? — Юліан поправив своє волосся і ніби випадково торкнувся мого плеча. Мене наче прошило струмом, то ж я не вигадала нічого, ніж просто втекти.

— Вибачте, Юліане Романовичу, але я мушу йти працювати. Купа справ.

— Юліане Романовичу? — здивовано сказав він, проте я була вже далеко і почула це краєм вуха.

Невже йому неприємно, що я так назвала його… Пф, а як же дистанція, яку сам же він і виставив. Сказав забути про поцілунок, отже, йому просто байдуже на мене. Хоча, чому б це мало бути інакше. Це просто я собі щось вигадала і як дурепа повірила власним фантазіям. Він ніколи не буде ставитись до мене добре. Юліан завжди принижував мене, показував, що я не варта навіть працювати з ним. То ж… хіба в його голові я достойна цілуватися з ним? Тільки мене страшенно дратує те, що я вже який день тільки про нього і думаю. Постійно прокручую в голові той поцілунок, думаю про те, як він мене відштовхнув. І уявляю, а що б сталося, якби… якби все продовжилось далі…    
Сьогоднішній день теж мав би закінчитись моєю ідеальною втечею, проте як тільки я опинилась біля дверей, зрозуміла, що вони зачинені, а ключа ніде не було. Я відверто злякалась від того, що мене тут просто зачинили і забули, але важкі кроки з-за спини дали мені зрозуміти, що це не так.

— Куди зібралась? — голос Юліана звучав ніби з насмішкою. Я міцніше стисла ручку дверей і не оберталась.

— Додому, — буркнула, — мій робочий день вже закінчився.

— Сумніваюсь, — чоловік підійшов ближче, — у тебе за планом ще навчання.

— Не думаю, Юліане Романовичу…— почала я, та він перебив мене.

— Годі вже мене так називати, — я аж спиною відчула, що він закотив очі, — і може ти вже нарешті поглянеш на мене.

— Для чого? — я таки різко повернулась до нього, — Щоб ти знов мене відштовхнув? І сказав усе забути? Так вітаю, я це і зробила. Юліане Романовичу.