19

— Я… ем… що? — я похитала головою, бо мені на мить здалося, що ці слова прозвучали просто в моїй голові.

— З тобою все нормально? — він прискіпливо оцінив мене згори донизу, — не чуєш, що я сказав?

— Та я чую, але… ну це просто щось таке неймовірне, що мені важко повірити. Береш мене з собою на майстер-клас. А в якості кого?

— Асистента, — трохи подумавши, відповів Юліан, — це приватний захід для невеликої кількості людей, то ж ти навіть якщо постараєшся, то практично не зможеш щось зіпсувати.

— Тобто я не буду твоїм повноцінним помічником? — я знала, яку відповідь почую, проте все-таки вирішила уточнити.

— В мого помічника будуть можливості в певних моментах приймати якісь власні рішення, яким я повністю довірятиму. Бо саме в цьому і суть цієі посади. А тобі, на жаль, я не довіряю, то ж поки що ти будеш просто моїми запасними руками. Хіба ж не чудово? — він знущаючись посміхнувся і це виглядало досить лячно з його гримом.

— Ну звісно ж, — я пирснула, — чергова спроба показати мені мою нікчемність і свою перевагу.

— Ти ще довго будеш говорит? — Юліан махнув рукою, — їдеш зі мною чи ні?

— Їду, — я бурчала, — пʼять хвилин і я буду готова.

Він нічого не сказавши, сів за стіл та зацікавився якимись своїми паперами. Я швидко вийшла з його кабінету і пішла перевдягатись. Звісно ж, за вказівкою начальника, форму взяла з собою. Тільки цікаво, чим йому завинив мій фартух. Він ж сам їх обирав, вигадував, якими вони мають бути… Проте за всім цим невдоволенням, я до кінця ніяк не усвідомлювала, що це справді відбувається. Юліан бере мене з собою на майстер-клас. Де він вчить, показує і я в той момент буду поряд. Хіба ж це не прийняття того, що він справді нарешті зрозумів, що я не якась там простачка, а сильний і впенений кондитер. І нехай він тільки ще хоч раз спробує мене принизити. 
Їхали ми в його авто і зізнаюсь, я була вражена. Починаючи від того, що це не була неймовірно дорога іномарка, закінчуючи тим, що за кермом це був той же Юліан. Все дуже чітко, зібрано, обережно і без зайвої метушні. Я сиділа поряд на передньому сидінні і дряпала нігтями ремінь безпеки. Чомусь страшенно нервувала, ще й додавало тривоги те, що я не знала, куди ми їдемо.

— А… той… — вирішила трохи зняти напругу, — ти не брав з собою ніякого інвентаря?

— Єлизавето, я їду в один з елітних готелів міста, щоб навчити купку бізнесменів, як правильно пекти бісквіт і що робити, щоб застигла панакота. Ти думаєш, мені не дадуть там декілька вінчиків і ложок?

— Та забудь, — я закотила очі і відвернулась до вікна, — я просто… хвилююся. Намагаюсь відволіктися.

— Ти? Хвилюєшся? Чого б це… — я не бачила його, проте точно уявила той дурнуватий вираз обличчя.

— А може ми не їдемо ні на який майстер-клас? Може ти зараз вивезеш мене кудись в ліс і там залишиш… Якщо перед цим ще й не даси по голові лопатою…

— Вау… Як ти змогла дізнатися таке моє заповітне бажання? — повисла пауза і мені стало не дуже приємно, але потім Юліан вибухнув сміхом, — Оце в тебе фантазія. Чи краще сказати, зрозуміло, яка в тебе думка про мене.

— Правдива, — я покосилась на нього, та потім знову відвернулась до вікна.

— Якось іншим разом втілимо твій план, — кондитер далі продовжував сміятися, — бо зараз ми вже приїхали.

Автомобіль зупинився на невеликій парковці біля височезної будівлі. Здається, я цей готель бачила лише в інтернеті, проте він був такий гарний, що його хотілось дуже довго розглядати. Ми вийшли з машини і я трохи розгубилась, проте Юліан покликав мене за собою, але ми чомусь заходили всередину не через головний вхід.

— Чому так? — прошепотіла я, коли працівник готелю вів нас довгим коридором.

— Для чого мені витрачати час на непотрібні маневри, якщо потрібно відразу опинитись на кухні.

— Майстер-клас буде на кухні готелю? — я скривилась.

— Інгрідієнти на кухні готелю, — сувово сказав Юліан і саме в той момент я побачила акулу кондитерки. Здається, майстер-клас сьогодні буде не тільки в тих бізнесменів, а й в мене.

На кухню Юліан зайшов дуже по-діловому і всі працівники з ним привітались так, наче це був їхній директор. І справді, йому показали все, що приготовано для майстер-класу, він вніс якісь свої корективи та розмовляв про нюанси з потрібними людьми. Я ж просто стояла збоку і спостерігала, в певних моментах почуваючи себе не дуже комфортно. Потім нас провели в щось схоже на номер, але це точно був не він, щоб ми мали змогу перевдягтись. І коли я була вже готова, то Юліана довелось чекати ще десь десять хвилин. Коли він зʼявився переді мною, то на ньому була одягнена схожа на мою форма, лиш замість звичайної сорочки — кітель, на якому було вишито золотом Ковтун. Ну і я й не сумнівалась, що все такого ж бежевого кольору. Трохи пізніше ми ліфтом піднялись на якийсь поверх, я так хвилювалась, що взагалі не запамʼятала номер, який висвітився на таблі. Ми зайшли у приміщення, схоже на конференц-зал, але виглядав він затишніше, ніж вони зазвичай бувають. Там вже чекало близько двадцяти осіб і коли я дорахувала їх, то серце впало кудись в пʼяти. Ми підійшли ближче, привітались, Юліан почав щось говорити і мене як облили крижаною водою… Вони всі були іноземцями, а він говорив з ними англійською… В мене затряслись руки і я мабуть вперше дуже зраділа, що зараз все це розрулює саме Юліан, а не я. 
Кондитер справді використовував мене як просто підмогу, щоб щось принесла, забрала чи налаштувала. Всі ті люди були в захваті, з їхніх облич не сходили посмішки. Вони розмовляли між собою і показували одне-одному, що в них виходить. Я слідкувала за Юліаном і мабуть вперше я бачила його таким. Впевненим, серйозним, ще й слухала, як він пояснює всі процеси англійською. Зараз він не був тим самозакоханим і вічно невдоволеним мімом, а професіоналом, який почувається впевнено і легко, виконуючи такі складні речі. Я задивлялась на нього так довго, що впіймала себе на тому, що всі мої думки були абсолютно зайняті ним. Як добре, що він хоча б не може залізти в мою голову… Юліан залишив тих бізнесменів на декілька хвилин, щоб вони закінчили в спокійній обстановці і підійшов до мене.