16

— Що ти тут робиш? — я підняла одну брову і вперлась до дверей плечем, намагаючись не показувати жодних емоцій. Ні зацікавлення його приходом, ні роздратування, що тягнеться ще від вчора.

— Ти не прийшла на роботу, — по-діловому відповів Юліан, — не відповідаєш на дзвінки, не відповідаєш на повідомлення.

— І це привід гримати у мої двері? — я фиркнула, закотивши очі.

— Я можу зайти? — якось нетерпеливо махнув рукою чоловік в бік моєї квартири, — бо дещо не ввічливо вирішувати важливі питання ось так… ніби я тобі пошту приніс.

— Краще б це було справді так, — пробурмотіла я собі під ніс максимально тихо. — Гаразд, проходь. Але не довго, бо у мене мало часу.

— Невже? — його намальовані чорні брови злетіли догори, — поспішаєш кудись? Може… на роботу?

— Я не… — не встигла навіть сформувати думку, як Юліан відразу перебив мене.

— Що з тобою відбувається, Єлизавето? — кондитер дивився на мене впритул. Здається, він навіть не розглядав мій дім, йому було це байдуже. З одного боку — приємно, а з іншого — зрозуміло, що він тут точно лише через якісь свої причини, повʼязані тільки з роботою і з тим, що я не прийшла. Отже, підвела його, тим самим ще більше опустилась в його очах.

— Втома зі мною відбувається, — я важко видихнула, опустивши очі, бо не хотіла в цьому зізнаватись навіть собі, — вже так довго я працюю без вихідних і це…

— Чому? — він сіпнув головою, — ти ж абсолютно спокійно можеш працювати через день чи через два, персоналу для цього достатньо.

— Так, я знаю, — мої пальці почали нервово мнути піжамні штани. Чи може він щось запідозрити?

— Ну то що? В чому проблема? — Юліан різко сховав руки в кишенях штанів. Я намагалась вловити його роздратування чи злість, але звісно ж, всі емоції було приховано за гримом. І лише очі надто швидко бігали туди-сюди, мабуть, він надто сильно бажав почути від мене відповідь.

— Просто… просто я… — я врешті здалась та важко видихнула. — Насправді мені дуже самотньо. Батьки давно поїхали, друзів чи стосунків у мене зовсім нема. Єдине моє хобі це кондитерка і я думала, що саме це зможе принести якесь щастя в життя чи якихось нових приємних людей. А насправді вийшло… те що вийшло.

Я з-під лоба глянула на Юліана, що все-одно продовжував поводитись дещо роздратовано і ніби він не був повністю задоволений моєю відповіддю. Але чхати я хотіла на нього, бо вчорашній день справді сильно вдарив по моєму емоційному стану, то ж навіть якщо Юліан звільнить мене, мені буде байдуже. Доведеться тоді знайти інший шлях, як дістатися до його секретів.

— І тому ти вирішила довести себе до абсолютного знесилення, — сухо підсумував кондитер, — і цим же підвести мене, всю мою команду. Я вже давно помічв, що з тобою щось відбуається, а це ти просто кілометровими кроками прямувала до вигорання... Скажи, Єлизавето, ти так набивалась у мої помічники... Там би теж був такий результат? Одного дня ти б просто не прийшла, підставляючи під удар всю мою справу? Це ж набагато більша відповідальність, ніж бути просто офіціанткою...

— Ти завжди це робиш? — я роздратовано махнула руками і надто різко підійшла до нього ближче, — коли хтось розповідає тобі щось особисте, виливає душу, ти зводиш розмову до роботи і, яка несподіванка, до своєї кондитерської. Невже у твоєму світі немає нічого важливішого?

— Нема, — різко і холодно сказав Юліан, повністю присікаючи цим навіть мою спробу вести діалог у цьому напрямку. Після цього, дивлячись на чоловіка, я схилила голову набік від цікавості. Що ж таки там ховається за цією абсолютно бездушною та неживою маскою.

— Гаразд, я визнаю, що провинилась. Треба було попередити, що запізнюсь. Ну чи взгалі не запізнюватия... Але чесно, я коли прокинулась, то наче взагалі не розуміла, де я і хто я...

— Я зрозумів, — Юліан вкотре перебив мене. — Мені це не подобається, Єлизавето. Тому я даю тобі тиждень відпустки. Щоб ти перезавантажила себе і працювала нормально. Звісно, якщо тобі це потрібно, бо я просто зараз можу звільнити тебе і тобі точно стане... легше.

— Ні-ні, — надто стурбовано сказала я, від чого трохи розхвилювалась. Та на щастя, моя реакція була природньою в цій ситуації, — я не хочу звільнятися, мені... мені все підходить.

— Чудово, — чоловік видавив з себе щось схоже на посмішку.

— А наші уроки? — я примружила очі, дивлячись на нього.

— Теж перенесуться на тиждень, — Юліан прочистив горло, — жодної кондитерки, зрозуміла? І спробуй не з'являтися в закладі. Повністю відгородись від всього, відпочинь. Повір, я можу тебе зрозуміти, тому й раджу... Та якщо після повернення ти знову будеш в такому стані, то вибач, нам доведеться попрощатися.

— Ти взагалі не цінуєш своїх працівників, — я фиркнула, спробувавши розрядити обстановку.

— В першу чергу я ціную себе, — знову в нього вийшло щось схоже на посмішку, — і свою справу. Якщо доведеться, то я сам витягну всю оботу, це не проблема. Та я ціную кожного, хто зі мною і хто розділяє мої погляди та підходи до роботи. Ти поки що не входиш в цей список.

— Ніби я цього й так не бачу, — вирвалося з моїх вуст, хоча це я хотіла сказати сама собі просто у думках.

Та Юліан ніяк не зреагував, лиш кинув на мене останній важкий погляд і не прощаючись, вийшов у коридор. Я ж просто різко зачинила за ним двері та втомлено потерла обличчя. Мабуть справді я надто сильно завантажила себе робою, від чого моя психіка помало почала давати збій. Проте все це не зовсім вкладається у мої плани. Тиждень просто нічого не робити, поки моя кондитерська стоїть зачинена. Поки моя мрія в прямому сенсі припадає пилом. Заваривши собі чаю і підійшовши з чашкою до вікна, я почала думати про те, а чи взагалі реальною була ця імпульсивна ідея. Дізнатися секрети роботи Юліана Ковтуна. Впевнена, він їх точно не тримає написаними десь там, куди у мене є доступ, будучи офіціанткою. Якщо вони в нього взагалі десь прописані, адже з цим ексцентричним чоловіком можна бути впевненим, що все його божевілля у його голові. Проте.. а що саме я хочу знайти? Рецепти? Ідеї? Плани? Концепції? Юліан все це розроблював роками, спираючись на величезний досвід і я впевнена не малі кошти. Хіба ж я зможу зробити те ж саме у своєму становищі. Просити ще якихось грошей у батьків вже просто соромно, тим більше, вони свято вірять, що я тут просто неймовірно яка успішна. Здається, я сама себе загнала в пастку, з якої якось-таки варто вибратися. Розчарувати батьків... Підставитись перед Юліаном... Чи знищити себе морально повністю і так й залишитися ні з чим...
Весь цей день пройшов якось надно напружено, при тому, що я нічого не робила. Голова боліла від думок і спроб знайти хоча б якийсь вихід. Та в цей момент я здавалась собі найбільш нікчемною людиною на світі, яка ні на що не здатна. Стіни квартири почали тиснути і я втекла на прогулянку, щоб хоча б трохи розвіятись. Вже було досить пізно, але людей на вулиці ніби лише більшало.Здається, я навіть перестала орієнтуватися у днях тижня. І не помітила, як ноги самі привели мене до дверей моєї рідної затишної кондитерької. Я стояла непорушно деякий час і просто дивилась на вивіску «Зачинено». Поки мене випадково не почала оминати компанія підлітків і хтось з них випадково зачепив моє плече. З нього злетіла сумка і дещо вивалилось на землю. Я спробувала швидко все підняти, поки не взяла до рук зошит, в якому записувала все, що говори чи робив Юліан як на наших уроках, так і будь-якого дня. Я дивилась на свій почерк, а потім на двері кондитерської. І зрештою знову піддавшись імпульсивним думкам, швидко знайшла потрібний ключ та зайшла всередину до своєї найбільшої мрії.